Співвласники земельної ділянки, що перебуває у спільній сумісній власності, мають право на її поділ або на виділення з неї окремої частки.

Дата добавления: 2014-11-24 | Просмотров: 1529

Поділ земельної ділянки, яка е у спільній сумі­сній власності, з виділенням частки співвласника, може бути здійснено за умови попереднього визна­чення розміру земельних часток, які є рівними, якщо інше не передбачено законом або не встановлено судом.

24. Основні права й обов'язки власників земельних ділянок та межі їх належного здійснення.

25. Поняття, особливості та принципи права землекористування.

Право землекористування є системою закріплених у земельному законодавстві правових норм, які регулюють суспільні відносини, пов’язані з добуванням корисних властивостей земельних ресурсів.

Право землекористування як важливий правовий інститут правомочності землекористувача і земельного правовідношення ґрунтується на фундаментальних конституційних положеннях та вимогах земельного законодавства. Йому притаманні певні принципи як основні засади його правового регулювання. Вони відображені у загальних принципах земельного законодавства, передбачених ст. 5 ЗК, закріплені в йогонормах, присвячених правовому регулюванню використання окремих категорій земель, є складовою частиною змісту прав і обов'язків землекористувачів тощо. Основними принципами права землекористування є: його похідність від права власності на землю; використання земельних ділянок за основним цільовим призначенням; раціональне використання й ефективна охорона земельних ресурсів; поєднання особливостей використання землі як основного засобу виробництва, просторово-територіального базису і природного ресурсу; пріоритетність екологічної безпеки при використанні земельних ресурсів; гарантованість прав на земельні ділянки і прав землекористувачів тощо. Не всі ці принципи належать до права землекористування, у зв'язку з чим вони не дістали повного відображення у земельному законі. Цим обумовлюється необхідність розгляду деяких з них стосовно до права землекористування.

26. Право постійного землекористування.

Згідно зі статтею 92 Земельного кодексу Право постійного користу­вання земельною ділянкою.

1. Право постійного користування земельною ділянкою - це право воло­діння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності, без встановлення строку.

2. Права постійного користування земельною ділянкою із земель держав­ної та комунальної власності набувають лише підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності. Перехід до ринкових умов господарювання на землі в процесі здій­снення земельної реформи та законодавче закріплення різних форм влас­ності на землю істотно впливає на сферу застосування постійного земле­користування.

Право землекористування прийнято розглядати в різних аспектах. Як правовий інститут це право являє собою сукупність однорідних правових норм, що визначають підстави, умови та порядок виникнення, здійснен­ня, зміни та припинення права на використання земель.

Право землекористування як правовий інститут є похідним від ін­ституту права власності на землю. Крім того, сам характер використання землі значною мірою визначається правом власності на землю. Право постійного користування земельною ділянкою - це самостійний різно­вид права землекористування, особливість якого полягає в тому, що воно здійснюється без заздалегідь визначених термінів.

Виникнення права постійного користування земельною ділянкою пов'язане з переходом земельної ділянки від власника до конкретного по­стійного землекористувача зазначених правомочностей щодо володіння і користування землею. Згідно з ч. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою здійснюється шляхом реалізації цих правомочностей.

Право володіння земельною ділянкою полягає в тому, що конкретна особа - землекористувач - набуває можливість здійснювати господар­ське «панування» над цією земельною ділянкою. Право користування - це визнані законом можливості використання постійним користувачем земельної ділянки її корисних властивостей для задоволення власних матеріальних та інших потреб.

Конкретний зміст правомочностей володіння і користування по­стійного землекористувача визначається законом. Згідно з ч. 1 ст. 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою може набуватися за рахунок земель, що перебувають у державній або комуналь­ній власності. Перелік таких земель визначається ст. 83 і 84 ЗК. Так, від­повідно до ч. 2 ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, а також земельні ділянки за їх меж­ами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. Це, зокрема, землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту, землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, скве­ри, бульвари тощо); землі лісового та водного фондів, крім випадків, ви­значених ЗК тощо.

Згідно з ч. 1 ст. 84 ЗК у державній власності перебувають усі землі України, крім земель комунальної та приватної власності.

До державних земель, зокрема, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають на­ціональне та загальнодержавне значення; землі під водними об'єктами загальнодержавного значення тощо.

Об'єктом права постійного землекористування є певна, індивідуально визначена і юридично відокремлена земельна ділянка (або її частина), яка перебуває у державній або комунальній власності, закріплена за конкретним державним або комунальним підприємством, установою чи організацією для використання згідно з її цільовим призначенням, тобто надана для конкретної цілі.

Об'єктами цього права є земельні ділянки, які надаються з усіх кате­горій земель, що належать до державної чи комунальної власності. Такі земельні ділянки, як правило, не підлягають передачі у приватну влас­ність і призначені для забезпечення публічних інтересів.

Суб'єктами права постійного землекористування можуть бути лише державні та комунальні підприємства, установи та організації, тобто юридичні особи (ч. 2 ст. 92 ЗК). Це фактично означає, що не можуть ви­користовувати земельні ділянки на праві постійного землекористування фізичні особи та іноземні юридичні особи.

Юридичною особою новий Цивільний кодекс України (ст. 80) вважає організацію, створену і зареєстровану в установленому законодавством порядку. Залежно від порядку створення закон розрізняє юридичні осо­би приватного права та юридичні особи публічного права. Саме останні можуть набувати статусу постійних землекористувачів. Вони створю­ються розпорядчими актами Президента України, органу державної вла­ди або органу місцевого самоврядування і функціонують для здійснення завдань публічного характеру.

Серед організаційно-правових форм юридичних осіб виокрем­люються установи та підприємства.

Установою вважається організація, створена однією або кількома особами (засновниками), які не беруть участі в управлінні нею, шляхом

об'єднання (виділення) їхнього майна для досягнення мети, визначеної засновниками, за рахунок цього майна (ст. 83 Цивільного кодексу).

Підприємство — це самостійний господарюючий статутний суб'єкт, який має статус юридичної особи і здійснює виробничу, науково-дослідну і комерційну діяльність з метою одержання відповідного прибутку (дохо­ду)-

Самостійними видами підприємств залежно від форми власності ви­ступають, зокрема, комунальне підприємство, засноване на власності від­повідної територіальної громади, і державне підприємство, засноване на державній власності.

Здійснюючи господарську діяльність, пов'язану з використанням зе­мельної ділянки, юридична особа набуває земельних прав і виконує зе­мельні обов'язки, тобто набуває статусу постійного землекористувача.

27. Право орендного землекористування. Умови та порядок укладен­ня договору оренди земельної ділянки.

Земельний кодекс України максимально враховує різноманітні ас­пекти земельних відносин в умовах ринкової економіки, створює правові основи ринку землі як сільськогосподарського, так і несільськогосподарського призначення. Він містить новий - третій розділ "Обіг земельних ділянок", який врегульовує всі питання, що не відбиті в чинному земель­ному законодавстві: купівлі-продажу, застави, дарування, успадкування, оренди. Встановлено можливість обміну земельних ділянок, зокрема тих, які орендуються. Визначено механізм продажу земельних ділянок, у тому числі із земель права державної та комунальної власності. Запроваджу­ються земельні торги (аукціони, конкурси).

В умовах переходу від централізованої системи управління до ринко­вої економіки найважливішим принципом землеволодіння і землекорис­тування є введення плати на всі землі, що залучаються у господарський обіг. Платежі за землю відповідно до прийнятих законодавчих актів по­винні встановлюватися у формі земельного податку й адекватної йому категорії у системі орендних відносин - орендної плати, їхній розмір визначається на основі кадастрових оцінок, які враховують якість місця розташування земель відповідного цільового призначення.

Оренда, як особлива форма реалізації права власності та господар­ського використання землі, як основний засіб виробництва в сільському господарстві займає важливе місце у системі економічних категорій і зе­мельних відносин. В економічно-правовому розумінні оренда - це оформ­лений договором майновий найм, згідно з яким одна сторона (орендода­вець) надає іншій стороні (орендареві) майно, засоби виробництва, землю у тимчасове користування за домовленістю в договорі оренди - плату. Оренда землі - це засноване на договорі строкове, платне володіння і ко­ристування земельною ділянкою, необхідне орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Об'єктами оренди є земельні ділянки, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, територіальних громад сіл, селищ, міст (ко­мунальної власності), держави. Об'єктами можуть бути й земельні ділян­ки з насадженнями, будівлями, спорудами, водоймами, розташованими на них, якщо це передбачено договором оренди. В умовах трансформації форм земельної власності існує обмежений і неврегульований ринок зем­лі, її оренда сприяє залученню у господарський оборот ділянок, формаль­ні чи реальні власники яких із тих чи інших причин не можуть або не бажають використовувати сільськогосподарські угіддя за прямим при­значенням.

В найближчі роки єдиним реальним шляхом створення оптимальних сільськогосподарських землекористувань ринкового типу є оренда землі, оскільки вона виступає одним із дійових регуляторів земельних відносин при відсутності вільного ринку земель.

Оренда землі - це форма землекористування, при якій власник зем­лі (орендодавець) передає її на певний тимчасовий строк іншій особі (орендареві) для ведення господарства за особливу винагороду, тобто за орендну плату.

З передачею землі в оренду відбувається розподіл повноважень влас­ника: права власника залишаються з ним, але він переуступає орендареві значну їх частину по використанню землі. Таким чином, повноваження по господарському використанню землі відмежовуються від інших повнова­жень власника і персоніфікуються в іншому суб’єкті правовідносин.

Прийняття Закону України "Про оренду землі" та включення до Зе­мельного кодексу України статей про приватну власність і оренду землі стало одним із важелів приведення виробничих відносин на селі у відпо­відність із рівнем розвитку виробничих сил та виробничих відносин, у тому числі у сфері землеволодіння та землекористування.

Нині у нашій державі склалися сприятливі умови для розвитку оренд­них земельних відносин: визначилися земельні власники, розширюють­ся можливості для організації різних форм господарювання, набувають розвитку ринкові відносини. Закон України "Про оренду землі" сприяє цьому, він забезпечує не лише правові відносини між власником землі та орендарем, а й формує певні умови функціонування ринку землі. Можна стверджувати, що майбутній розвиток сільського господарства України великою мірою залежатиме від розвитку в ньому земельно-орендних від­носин, а єдиним реальним шляхом створення оптимальних сільськогос­подарських землекористувань ринкового типу є оренда землі.

У процесі використання землі як засобу виробництва орендар стає важливою фігурою поряд із великими землевласниками. Підприємець-орендар намагатиметься одержувати із земельної ділянки дохід, не менший від середньої норми прибутку і більший від капіталовкладень у цю землю. Але весь прибуток, створений при використанні орендова­ної земельної ділянки, він присвоїти собі не може. Певну його частину підприємець-орендар має віддати власникові землі у вигляді земельної ренти за право користування земельною ділянкою. Земельна рента регу­лярно привласнюється власниками землі - вона виступає економічною формою реалізації власності на землю та її природні ресурси і є доходом, не пов'язаним із підприємницькою діяльністю. Але земельна рента - це складова взаємовідносин підприємця-орендаря, інших суб'єктів під­приємницької діяльності з власниками землі, оскільки при відсутності власної землі підприємці змушені брати її в оренду. Тобто оренда - це форма землекористування, при якій її власник передає земельну ділянку на певний термін іншій особі (орендареві) для ведення підприємницької діяльності за певну винагороду.