|
|||||
Правовий режим земельних сервітутівДата добавления: 2014-11-24 | Просмотров: 1634
У главі 17 Земельного кодексу України підкреслюється, що земельні сервітути, встановлені на земельну ділянку, не позбавляють власника цієї земельної ділянки прав володіння, користування та розпорядження нею. Земельні сервітути підлягають обов'язковій державній реєстрації в порядку, передбаченому Земельним кодексом. Інформація про встановлення земельного сервітуту є невід'ємною частиною правовстановлюючого документа щодо земельної ділянки, на яку встановлено земельний сервітут. Дія земельного сервітуту зберігається у разі переходу прав на земельну ділянку до іншої особи. Земельний сервітут не може бути предметом купівлі-продажу, застави і не може передаватися будь-яким способом особою, в інтересах якої цей сервітут встановлено, іншим фізичним та юридичним особам. Власник, а також користувач та орендар земельної ділянки, на яку встановлено земельний сервітут, має право, якщо інше не передбачено законом, вимагати від осіб, в інтересах яких встановлено земельний сервітут, відповідної винагороди за його встановлення. Власникові земельної ділянки, на яку встановлено земельний сервітут, мають бути відшкодовані збитки, завдані внаслідок користування земельним сервітутом. Земельні сервітути встановлюються на визначений та невизначений строк. Норми Земельного кодексу передбачають припинення дії земельного сервітуту. На вимогу власника земельної ділянки, на яку встановлено земельний сервітут, його дія може бути припинена у зв'язку із виникненням підстав для його встановлення. Дія земельного сервітуту припиняється на вимогу власника земельної ділянки у разі: поєднання в одній особі особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут, та власника земельної ділянки, на яку він встановлений; відмови особи, в інтересах якої встановлено земельний сервітут, від його подальшого використання; рішення суду; закінчення строку, на який було встановлено земельний сервітут. Якщо земельна ділянка, на яку встановлено земельний сервітут, не може бути використана відповідно до її призначення, власник цієї земельної ділянки має право вимагати зняття земельного сервітуту з цієї земельної ділянки у судовому порядку. З введенням земельного сервітуту власник не позбавляється права володіння, користування і розпорядження своєю земельною ділянкою. Разом з сервітутом у правовий вжиток увійшло поняття "обтяжування" (обмеження) майна сервітутом. Чи попадає правова природа обтяжування в розряд обмежень права власності? Власник обмеженого сервітутом майна не позбавляється ні одного із належних йому прав. Однак він опиняється обмеженим у здійсненні права користування земельною ділянкою в такій мірі, в якій цього вимагає право сервітуту. Він уже не може вільно, на свій розсуд користуватися земельною ділянкою так, як він мав би змогу це робити у разі відсутності сервітуту. Подібне обмеження у праві користування впливає на зміст права власності, відповідно частково і обмежує його. Як і всяке інше право, встановлене законом, право сервітуту підлягає захисту. Захист здійснюється в судовому порядку. Позов подається особою, що має право на сервітут; відповідачем за позовом є власник земельної ділянки, обтяжений сервітутом. Захист права сервітуту може здійснюватись переважно такими способами: визнанням права сервітуту в тому випадку, якщо власник відмовляє позивачу в установленому законним порядком праві; поновленням становища, що існувало до порушення права сервітуту; присікання дій, що порушують право сервітуту чи створюють загрозу цього порушення. Дане порушення може виникнути в тому випадку, коли власник не заперечує сервітуту, але починає будівництво чи оранку на території ділянки, відведеної для здійснення сервітуту, і тим самим перешкоджає його здійсненню; самозахистом права. В рамках цього права володар права сервітуту може сам здійснити дію, що присікає порушення його прав. Такими діями можуть бути, наприклад, зняття частини паркану, що перешкоджає проїзду; відшкодування збитків і відшкодування моральної шкоди. В якості захисту права сервітуту можуть застосовуватись і інші способи, передбачені законодавством. Таким чином, розвиток сервітуту в законодавстві України має безумовно важливе значення для встановлення нормальних земельних відносин та оптимального використання земельної власності. 31. Поняття і зміст добросусідства в земельному праві. Положення глави 17 Земельного кодексу (далі - ЗК) України присвячене порівняно новому для вітчизняного земельного законодавства інституту - інституту добросусідства. Вони спрямовані на врегулювання достатньо актуальної в усі часи проблеми - погодження та захист інтересів власників володінь, що межують між собою, врегулювання протиріч, які виникають при здійсненні прав на своє майно. В чому полягає зміст відносин добросусідства й які особливості їх правового регулювання. На сьогодні в науковій літературі положення про добросусідство розглядається як окремий вид обмежень прав на землю, який поширюється на відносини між власниками (користувачами) сусідніх володінь, що не дають третім особам самостійних прав на чужу річ, а лише обмежують особу у здійсненні нею свого права. На думку Д. Дождєва, права по сусідству (jura vicinitatis) є способом правового регулювання відносин між сусідами, що полягає в законодавчому обмеженні правомочностей власника. Розвиток прав по сусідству веде до збільшення числа випадків, коли власник може звертатися з позовом про припинення дій, що порушують право. Оскільки кожен власник, у свою чергу, сам залежить від сусіда, змінюється сама конструкція земельної власності; подібні обмеження в імперативній формі змінюють повноваження всіх власників. Положення законодавства, що регулюють земельні відносини добросусідства, є нормативно встановленими обмеженнями щодо здійснення прав на землю (включаючи право власності), які мають на меті забезпечити захист інтересів власників (землекористувачів) сусідніх володінь від можливих порушень при використанні земельних ділянок. Суб'єктами відносин добросусідства є як власники земельних ділянок, так і землекористувачі (п. 1 ст. 91, п. 1 ст. 96 ЗК України). У зв'язку з цим, правила про добросусідство виступають як обмеження щодо здійснення не лише права власності на земельну ділянку, а й інших прав на землю, зокрема права постійного користування земельною ділянкою, оренди, емфітевзису, суперфіцію тощо. Слід зазначити, що чинний ЗК України, визначивши суб'єктами відносин добросусідства як власників земельних ділянок, так і землекористувачів, чітко не визначає, в яких випадках виникають відносини добросусідства. Наприклад, у ст. 170 Цивільного кодексу (далі - ЦК) Азербайджанської Республіки сусідніми визнаються будь-які земельні ділянки чи інша нерухомість, на які може виникнути двосторонній вплив. Якщо проаналізувати погляди сучасних науковців на питання, що розглядається, то відносини добросусідства можливі лише між власниками та користувачами, земельні ділянки яких мають спільну межу або розташовані недалеко одна від одної. У цьому контексті добросусідство можна розглядати як відносини двох і більше осіб, які володіють речовими або зобов'язальними правами на одне і те саме або розташоване в безпосередній близькості майно, що створює ймовірність тривалих порушень прав будь-якої сторони. На нашу думку, слід погодитися з точкою зору, згідно з якою у відносинах добросусідства сусідніми є не лише прилеглі (суміжні) земельні ділянки, а й ті, власникам або користувачам яких можуть бути заподіяні незручності власником (користувачем) іншої ділянки. Що стосується змісту земельних відносин добросусідства, то він полягає в сукупності прав та обов'язків суб'єктів таких відносин. При цьому комплекс цих прав та обов'язків, по суті, є однаковим для кожного власника чи землекористувача. У найбільш загальному вигляді зміст відносин добросусідства можна, на нашу думку, визначити як право кожного власника чи землекористувача вільно використовувати свою земельну ділянку за цільовим призначенням у межах і способами, що не справляють неправомірного впливу на сусідні володіння (земельні ділянки), а також вимагати від інших власників (землекористувачів) такого ж використання сусідніх земельних ділянок і у той самий час - обов'язок кожного власника (землекористувача) не допускати при цьому заподіяння неправомірного впливу на сусідні земельні ділянки. Як випливає з положень ст. 103 ЗК України, основне завдання інституту добро- сусідства у нашому законодавстві - забезпечити обрання власниками та землекористувачами таких способів використання земельних ділянок відповідно до їх цільового призначення, за яких власникам і землекористувачам сусідніх земельних ділянок завдається найменше незручностей та не перешкоджається використовувати земельні ділянки за цільовим призначенням. Власник чи землекористувач не може перешкоджати впливу димом, теплом, кіптявою, шумом, струсом чи спричиненню подібних незручностей із сторони сусідньої ділянки, якщо вони не виходять за межі нормально допустимих у конкретній ситуації. Відповідно, такому обов'язку власників (землекористувачів) сусідніх земельних ділянок протистоїть право носія суб'єктивного права власності на земельну ділянку безперешкодно здійснювати своє право таким чином, щоб негативні для сусідів наслідки його діяльності не виходили за нормально допустимі для даних умов межі. Саме такий підхід до визначення меж допустимого сусідського впливу відображено в законодавстві ряду пострадянських держав (ст. 171 ЦК Азербайджанської Республіки [12], ст. 175 ЦК Грузії [18], ст. 378 ЦК Республіки Молдова [19]). Якщо характеризувати положення глави 17 «Добросусідство» ЗК України в цілому, то слід зазначити, що три статті глави із семи присвячені питанням розмежування земельних ділянок, встановлення та використання межових споруд, по одній статті відведено для розкриття змісту добросусідства та визначення видів і критеріїв впливу на сусідні земельні ділянки, попередженню шкідливого впливу на сусідню земельну ділянку, а також врегулюванню питань проникнення на земельну ділянку гілок і коренів дерев і кущів. Тому, якщо виходити з положень цієї глави ЗК України, у сфері відносин добросусідства можна, на нашу думку, виділити два основні напрями правового регулювання: • відносини щодо розмежування суміжних володінь і запобігання безпосередньому порушенню меж земельних ділянок. Врегулюванню даних відносин у чинному ЗК України присвячені статті 105-109; • відносини щодо здійснення опосередкованих впливів на сусідні земельні ділянки, які не пов'язані з безпосереднім порушенням їх меж. Ці відносини регулюються статтями 103, 104 ЗК України. При цьому, врегулювання зазначених відносин, на нашу думку, визначає специфіку добросусідства як такого та становить основну складність. Особливість правового регулювання відносин добросусідства полягає в тому, що конфлікт інтересів власників суміжних володінь у процесі їх господарської діяльності в принципі неминучий і випливає з суті як даних відносин, так і здійснення суб'єктивних прав. Як зазначається в літературі, природа нерухомих речей така, що їх якість і цінність більшою мірою залежать від оточуючого їх простору, ніж від них самих. У сферу інтересів власника входять місце знаходження нерухомості, її близькість до економічних і культурних об'єктів, зв'язок з транспортною мережею, властивості природного середовища, чистота повітря тощо. Саме у відносинах власності на нерухомість найбільшою мірою виявляється необхідність врегулювання дії зовнішніх факторів, що можуть як негативно, так і позитивно впливати на об'єкти власності. Безпосереднє порушення меж володінь суміжних власників - це лише поверхнева, найбільш очевидна сторона проблеми. Набагато складніше врегулювати діяльність, яка здійснюється за межами об'єктів права власності, але суттєво впливає на них. Так, якщо в більшості випадків можна вважати, що облаштування на сусідній земельній ділянці декоративного саду йде на благо власнику, то здійснення на цій ділянці хімічного чи іншого шкідливого виробництва суттєво знижує цінність її або ж взагалі робить неможливим використання ділянки для житлового будівництва чи ведення фермерського господарства. Негативні аспекти такого зовнішнього впливу отримали своє правове розроблення. Воно, зокрема, полягає в існуванні загального для всіх правових систем принципу, згідно з яким на власника покладається обов'язок не допускати такого використання належного йому майна, яке спричиняє суттєву та необґрунтовану шкоду третім особам або всьому суспільству. Подібний принцип обмежує право власності в його активному аспекті (у тому, що дозволено власнику) і створює імунітет власності щодо негативних наслідків дії зовнішніх факторів. Коли йдеться про врегулювання опосередкованих впливів на сусідні володіння, то можна виділити ряд ключових, на нашу думку, питань, які потребують правового вирішення: • встановлення меж, в яких такі впливи є допустимими, тобто до якої міри власник чи землекористувач зобов'язаний терпіти негативні для нього наслідки використання сусідніх земельних ділянок і, відповідно, до якої міри даний суб'єкт, у свою чергу, може правомірно завдавати незручності своїм сусідам; • встановлення правових наслідків завдання опосередкованих впливів на сусідні володіння. Це питання ускладнюється тим, що в ряді випадків подібні незручності неможливо усунути взагалі або повною мірою, оскільки вони не є такими, що надають право на судовий захист. Так, в індустріальну добу забруднення довкілля не може бути причиною заборони роботи промислового підприємства, якщо, на думку суспільства, його рівень не перевищує допустимі екологічні норми. При цьому, на відміну від чинного українського законодавства, в ряді іноземних держав достатньо регламентоване питання щодо компенсації шкоди внаслідок завдання опосередкованих впливів на сусідні володіння, а також розроблені спеціальні підходи щодо врегулювання даного питання; • встановлення механізмів запобігання надмірним опосередкованим впливам з боку сусідніх власників і землекористувачів. Про можливість вжиття власниками та землекористувачами заходів щодо попередження шкідливого впливу на їх земельні ділянки в сучасному українському законодавстві йдеться у ст. 104 ЗК України, проте навряд чи можна вважати її конструкцію досконалою. На нашу думку, чинна редакція статей 103, 104 ЗК України не може вважатись оптимальною для врегулювання відносин, що розглядаються. Свідченням цьому є дуже незначна кількість випадків використання таких норм на практиці. І це на противагу значному досвіду законодавства та практики зарубіжних країн щодо врегулювання даних відносин. Також слід зазначити, що велика група відносин добросусідства не отримала своєї правової регламентації порівняно із законодавством інших держав, зокрема такі повсякденні питання, як відведення стічних вод, організація стоків з дахів, облаштування виходу вікон на сусідні володіння, сусідське водокористування, встановлення мінімально допустимих відстаней для забудови, здійснення робіт і розміщення насаджень тощо. Тому є підстави вести мову про доповнення законодавства більш розширеними положеннями про врегулювання відносин добросусідства. 32. Поняття і види обмежень прав на землю у публічно-правових та приватноправових інтересах. Глава 18 Земельного кодексу України містить більш-менш концентровано правові норми інституту обмеження (обтяження) прав власності на землю. Новація термінів, а отже і правового регулювання від-носин полягає в тому, що в подальшому в главі мова йде тільки про обмеження прав на землю власників земельних ділянок, але не про обтяження їх прав. Очевидно, термія «обтяження прав на земельну ділянку», повинен бути надбанням глави 16 Земельного кодексу — «Право земельного сервітуту, де переважно передбачається захист приватних, суміжних земельних інтересів. Українським законодавством не сприйнята правова конструкція права «абсолютної земельної власності «, носію якого протистоїть невизначене коло осіб, які не повинні заважати здійснювати таке право. Згідно ст. 13 Конституції України земля є об'єктом права власності українського народу і «власність зобов'язує« до певних цивілізованих засобів здійснення права власності на землю при її використанні не на шкоду людині і суспільству. Отже, певні обмеження при здійсненні суб'єктивних прав земельної власності є проявом меж реалізації права власності на земельні ділянки з урахуванням тих чи інших обставин, які можуть мати як публічний, так і приватний інтерес. Такі обмеження можуть бути встановлені як в силу приписів, прямо передбачених законодавством, так і на підставі відповідних договорів, однією із сторін якого є власник земельної ділянки. Обмеження, встановлені для попереднього власника ділянки, розповсюджуються і на наступного, якщо не втратили чинності обставини їх договірного встановлення. Право на земельну ділянку може бути обмежено законом або договором шляхом встановлення: а)заборони на продаж або інше відчуження певним особам протягом установленого строку; б)заборони на передачу в оренду (суборенду); в)права на переважну купівлю у разі її продажу; г)умови прийняття спадщини тільки визначеним спадкоємцем; ґ) умови розпочати і завершити забудову або освоєння земельної ділянки протягом встановлених строків; д)заборони на провадження окремих видів діяльності; е) заборони на зміну цільового призначення зе-ельної ділянки, ландшафту та зовнішнього виду нерухомого майна; є) умови здійснити будівництво, ремонт або утримання дороги, ділянки дороги; ж)умови додержання природоохоронних вимог або виконання визначених робіт; з)умови надавати право полювання, вилову риби, збирання дикорослих рослин на своїй земельній ділянці в установлений час і в установленому порядку. 33. Правовий режим зон, що підлягають спеціальній охороні як вид обмеження прав на землю. Обмеження щодо використання земельних ділянок настає також у зв’язку з виділенням на даних земельних ділянках охоронних зон, зон санітарної охорони, зон особливого режиму використання земель, санітарноCзахисних зон тощо. Охоронна зона – це територія з особливим режимом використання земель і природокористування, яка виділяється навколо особливо цінних природних об’єктів, водних об’єктів, об’єктів історичної і культурної спадщини, гідрометеорологічних станцій з метою їхньої охорони і захисту від антропогенних впливів, а також уздовж ліній зв’язку, ліній електропередачі, магістральних трубопроводів, земель транспорту, навколо об’єктів промисловості, для забезпечення належних умов експлуатації, запобігання випадкам можливого ушкодження. Зона санітарної охорони – це територія з особливим режимом використання земель, що прилягає до підземних та відкритих джерел водопостачання, водозабірних та водоочисних споруд, водоводів, об’єктів оздоровчого призначення, на які поширюються обмеження щодо використання земель з метою забезпечення їхньої санітарно-епідеміологічної надійності. Режим використання земель у санітарних зонах встановлюється спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань екології, природних та земельних ресурсів, з питань охорони здоров’я, водного господарства та геології. Зони особливого режиму використання земель – це території, що прилягають до військових об’єктів Міністерства оборони та інших військових формувань, призначених для забезпечення безпеки, збереження озброєння, військової техніки та іншого військового майна, а також захисту населення, господарських об’єктів і довкілля від впливу аварійних ситуацій, що можуть виникнути на цих об’єктах унаслідок аварій, стихійного лиха і пожеж. Режим використання земель у зонах особливого використання земель встановлюється спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань екології, природних та земельних ресурсів. Санітарно-захисна зона – це територія з регульованим режимом використання земель, що відокремлює від житлової забудови об’єкти, які є джерелами виділення шкідливих речовин, запахів, підвищення рівня шуму, вібрації, ультразвуку, електромагнітних хвиль, радіочастот, електричних полів, іонізуючих випромінювань. Режим використання земель у санітарно-захисних зонах встановлюється спеціально уповноваженими органами виконавчої влади з питань екології, природних та земельних ресурсів, а також санітарного нагляду. 34. Основні підстави й умови набуття прав на землю громадянами та юридичними особами. Громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування та державних органів приватизації щодо земельних ділянок, на яких розташовані об’єкти, які підлягають приватизації, в межах їх повноважень, визначених ЗК (Земельний кодекс України). 35. Особливості набуття прав на землю територіальними громадами і державою за чинними земельно-правовими нормами. Землі, які належать на праві власності територіальним громадам сіл, селищ, міст, є комунальною власністю. У комунальній власності перебувають усі землі в межах населених пунктів, крім земель приватної та державної власності, а також земельні ділянки за їх межами, на яких розташовані об'єкти комунальної власності. До земель комунальної власності, які не можуть передаватись у приватну власність, належать: а) землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження та утилізації відходів тощо); б) землі під залізницями, автомобільними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; в) землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення, що мають особливу екологічну, оздоровчу, наукову, естетичну та історико-культурну цінність, якщо інше не передбачено законом; г) землі лісогосподарського призначення, крім випадків, визначених цим Кодексом; ґ) землі водного фонду, крім випадків, визначених цим Кодексом; д) земельні ділянки, які використовуються для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування; е) земельні ділянки, штучно створені в межах прибережної захисної смуги чи смуги відведення, на землях лісогосподарського призначення та природно-заповідного фонду, що перебувають у прибережній захисній смузі водних об'єктів, або на земельних ділянках дна водних об'єктів; Територіальні громади набувають землю у комунальну власність у разі: а) передачі їм земель державної власності; б) примусового відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхідності та для суспільних потреб; в) прийняття спадщини; г) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; г-1) штучного створення земельної ділянки на території населеного пункту, у тому числі з порушенням установлених правил; ґ) виникнення інших підстав, передбачених законом. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні ділянки комунальної власності. Управління зазначеними земельними ділянками здійснюють районні або обласні ради.
36. Умови і порядок придбання та передачі земельних ділянок громадянам. Умови придбання. Громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі: а) придбання за договором купівлі-продажу, ренти, дарування, міни, іншими цивільно-правовими угодами; б) безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; в) приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; г) прийняття спадщини; ґ) виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Порядок придбання та передачі земельних ділянок громадянам. Громадяни набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень. Безоплатна передача земельних ділянок у власність громадян провадиться у разі: а) приватизації земельних ділянок, які перебувають у користуванні громадян; б) одержання земельних ділянок внаслідок приватизації державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій; в) одержання земельних ділянок із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації Громадянин, зацікавлений у приватизації земельної ділянки, яка перебуває у його користуванні, подає заяву до відповідної районної, Київської чи Севастопольської міської державної адміністрації або сільської, селищної, міської ради за місцезнаходженням земельної ділянки. У разі якщо земельна ділянка державної власності розташована за межами населених пунктів і не входить до складу певного району, заява подається до Ради міністрів Автономної Республіки Крим. Відповідний орган місцевого самоврядування або орган виконавчої влади в місячний термін розглядає клопотання і надає дозвіл підприємствам, установам та організаціям на розробку проекту приватизації земель. Розроблений проект землеустрою щодо відведення земельної ділянки подається Комісії з розгляду питань, пов’язаних з погодженням документації із землеустрою. Комісія протягом трьох тижнів з дня одержання проекту надає відповідному органу виконавчої влади чи органу місцевого самоврядування свій висновок щодо погодження проекту або відмови у його погодженні. 37. Виникнення, посвідчення і реєстрація прав на земельні ділянки та їх юридичне значення. Відповідно до ст. 657 Цивільного кодексу України (далі – ЦК) договір купівлі-продажу земельної ділянки укладається в письмовій формі і підлягає нотаріальному посвідченню та державній реєстрації. Якщо договір про відчуження майна підлягає державній реєстрації, право власності в набувача виникає з моменту такої реєстрації (ст. 334 ЦК). Водночас, згідно зі ст. 125 Земельного кодексу України (далі – ЗК), в редакції, право власності на земельну ділянку виникало після одержання її власником документа, що посвідчує право власності на земельну ділянку, та його державної реєстрації. Таким документом є державний акт на право власності на земельну ділянку (ст. 126 ЗК). Незважаючи на розбіжності в правовому регулюванні питань виникнення права власності на землю згідно зі ЗК та ЦК, в Україні склалася стала практика оформлення державних актів на право власності на земельні ділянки та виникнення права власності з моменту одержання та реєстрації відповідних актів власниками. Механізм посвідчення права власності на земельні ділянки державними актами застосовувався до випадків придбання земельних ділянок усіх форм власності як фізичними, так і юридичними особами. Однак цей механізм був досить складним і вимагав від власників значних витрат часу та зусиль. Тривалість оформлення державного акту становила кілька місяців. За таких умов до інших спірних питань, пов’язаних з оформленням права власності на земельні ділянки, додалася проблема включення до складу спадкового майна земельних ділянок, придбаних спадкодавцями за цивільно-правовими договорами, після укладення яких не було оформлено державний акт у зв’язку зі смертю фактичного власника. На практиці залежно від стадії оформлення державного акта ця проблема могла вирішуватися шляхом продовження оформлення державного акта на ім’я особи, яка розпочала цю процедуру, з подальшим переоформленням нового державного акта спадкоємцем або ж оформлення правовстановлюючого документа безпосередньо спадкоємцем. Однак з правового погляду такі способи вирішення цієї проблеми, безумовно, залишалися спірними. |
При использовании материала ссылка на сайт Конспекта.Нет обязательна! (0.05 сек.) |