СТРОЕНИЕ ШИРОКОГО ЛЕНТЕЦА. 12 страница

Дата добавления: 2014-11-24 | Просмотров: 1525

Специфікою управління рекреаційними землями ВЕЗ є те, що повноваження у цій галузі має орган господарського розвитку і управління ВЕЗ, що утворюється за участю суб'єктів ВЕЗ. Згідно зі ст. 11 зазначеного Закону, до виняткової компетенції органу господарського розвитку і управління ВЕЗ відноситься: визначення перспективних напрямків розвитку ВЕЗ; упорядкування і надання суб'єктам ВЕЗ у користування земельних ділянок на території ВЕЗ, у тому числі і рекреаційного призначення; видача дозволів суб'єктам ВЕЗ на будівництво нових об'єктів, у тому числі рекреаційних. ВЕЗ ліквідовується по закінченні терміну, на який вона створена, якщо він не буде продовжений Верховною Радою України, або ж достроково шляхом прийняття закону про ліквідацію ВЕЗ Верховною Радою України.

Варто мати на увазі, що територія ВЕЗ, навіть якщо це ВЕЗ туристсько-рекреаційного типу, може розташовуватися на землях різних категорій: житлової та громадської забудови, лісогосподарського призначення і водного фонду, оздоровчого призначення, промисловості, транспорту, зв'язку, енергетики, оборони й іншого призначення. Тобто оголошення певної території ВЕЗ туристсько-рекреаційного типу визначає тільки функціональну спрямованість економічного режиму даної ВЕЗ, але не означає переведення всієї землі ВЕЗ у землі рекреаційного призначення. У даному випадку можна говорити про те, що рекреаційна спрямованість є профільною для цієї території, а тому на ній встановлено пріоритет рекреаційного землекористування. Встановлення правового режиму ВЕЗ туристсько-рекреаційного типу не означає навіть створення на цій території рекреаційної зони відповідно до екологічного законодавства – адже територія ВЕЗ може продовжувати використовуватися для житлової і громадської забудови, промислових та інших цілей.

Правовий режим ВЕЗ туристсько-рекреаційного типу може передбачати розширення території земель рекреаційного призначення, забезпечення їхнього правового режиму. Законом про таку ВЕЗ встановлюється особливий правовий режим земель рекреаційного призначення у межах ВЕЗ. Особливість полягає вже у тому, що виключне право на розпорядження землями державної і комунальної власності ВЕЗ належить спеціально створеній адміністрації цієї зони. Дане положення, щоправда, не передбачене Земельним кодексом України, що, як відомо, згідно п. 3 Прикінцевих положень має переважну юридичну силу. Але суперечності з Земельним кодексом тут не виникає, тому що ВЕЗ утворюється, а її правовий режим визначається місцевими радами і місцевими державними адміністраціями або з їхньої згоди. А тому і таке їхнє волевиявлення можна вважати формою розпорядження землями, коли вони добровільно відмовляються від своїх прав на розпорядження цими землями на користь спеціальних адміністрацій ВЕЗ. Тим більше, що на практиці це питання розв’язується шляхом укладення генеральної угоди з адміністрацією ВЕЗ.

Положенням про критерії визначення пріоритетних видів економічної діяльності у спеціальних (вільних) економічних зонах і на територіях зі спеціальним режимом інвестиційної діяльності і порядок їхнього застосування, затвердженим наказом Мінекономіки і Мінфіну України № 28/51 від 14 березня 2000 року, для туристсько-рекреаційних зон передбачені такі критерії: ефективне використання місцевих рекреаційних ресурсів; розвиток царини послуг для обслуговування відпочиваючих; розвиток виробництв, що обслуговують туристсько-рекреаційні підприємства; розвиток систем транспорту, виробничої і соціальної інфраструктури.

Мінекономіки, ДПАУ, Мінфін України, Державна митна служба України, а також спеціальні адміністрації ВЕЗ здійснюють моніторинг дотримання правового режиму ВЕЗ відповідно до Порядку здійснення моніторингу за функціонуванням спеціальних (вільних) економічних зон і територій пріоритетного розвитку і дотриманням умов спеціальних режимів їхньої діяльності, затвердженого Мінекономіки, Державною митною службою України, ДПАУ і Мінфіном України № 114/600/496/221 від 20 вересня 1999 року.

Наразі в Україні створена лише одна ВЕЗ туристсько-рекреаційного типу – "Курортополіс Трускавець"[1]. ВЕЗ створена у межах адміністративно-територіальних кордонів міста Трускавець на 20 років для розвитку курортно-рекреаційного потенціалу Трускавця і залучення інвестицій у туристську галузь. Правовий режим даної ВЕЗ передбачає особливий порядок використання наявних земель рекреаційного призначення і управління цими земля

93. Поняття і склад земель історико-культурного призначення.

Поняття земель історико-культурного призначення наводиться у ст. 53 Земельного кодексу шляхом перелічення їхнього складу: до земель історико-культурного призначення належать землі, на яких розташовані:

а) історико-культурні заповідники, музеї-заповідники, меморіальні парки, меморіальні (цивільні та військові) цвинтарі, могили, історичні або меморіальні садиби, будинки, споруди і пам'ятні місця, пов'язані з історичними подіями;

б) городища, кургани, давні поховання, пам'ятні скульптури та мегаліти, наскельні зображення, поля давніх битв, залишки фортець, військових таборів, поселень і стоянок, ділянки історичного культурного шару укріплень, виробництв, каналів, шляхів;

в) архітектурні ансамблі і комплекси, історичні центри, квартали, площі, залишки стародавнього планування і забудови міст і інших населених пунктів, споруди цивільної, промислової, військової, культової архітектури, народного зодчества, садово-паркові комплекси, фонова забудова.

94. Правовий режим земель історико-культурного призначення.

Правовий режим земель історико-культурного призначення, крім земельного, встановлюється також і законодавством про охорону культурної спадщини, на що вказує ч. 3 ст. 54 Земельного кодексу. Україна є учасницею Конвенції про охорону всесвітньої культурної і природної спадщини від 16 листопада 1972 року, Європейської конвенції про охорону археологічної спадщини від 16 січня 1992 року, а також Конвенції про охорону підводної культурної спадщини від 6 листопада 2001 року. На виконання своїх міжнародних зобов'язань прийнято Закони України „Про вивезення, ввезення та повернення культурних цінностей” від 21 вересня 1999 року, "Про охорону культурної спадщини" від 8 червня 2000 року, „Про охорону археологічної спадщини” від 18 березня 2004 року, Загальнодержавну програму збереження та використання об’єктів культурної спадщини на 2004 – 2010 роки, затверджену Законом України від 20 квітня 2004 року, Закон „Про тимчасову заборону приватизації пам’яток культурної спадщини” від 1 лютого 2005 року. Всі об'єкти, перелічені у ст. 53 Земельного кодексу, є об'єктами культурної спадщини відповідно до Закону „Про охорону культурної спадщини”. Незважаючи на те, що переліки об'єктів культурної спадщини ст. 53 Земельного кодексу й Закону "Про охорону культурної спадщини" не збігаються, формулювання, наведені в обох законах, дають підстави для їхнього поширеного тлумачення і віднесення всіх нерухомих об'єктів, що мають історико-культурну цінність, до об'єктів культурної спадщини, для забезпечення охорони яких установлюється правовий режим земель історико-культурного призначення.

Об'єктом культурної спадщини Закон визнає місце, споруду, комплекс (ансамбль), їх частини, пов'язані з ними території чи водні об'єкти, інші природні, природні упорядковані чи створені людиною об'єкти, незалежно від стану схоронності, що донесли до нашого часу цінність з антропологічної, археологічної, естетичної, етнографічної, історичної, наукової та ін. точки зору, і зберегли свою автентичність. Об'єкти культурної спадщини поділяються за типом на: а) споруди; б) комплекси споруд; в) визначні пам'ятки (природні чи окультурені природні ландшафти).

Для переведення земель до категорії земель історико-культурного призначення необхідні певні правові факти, які б установлювали, що той чи інший об'єкт відноситься до об'єктів, перелічених у ст. 53 Земельного кодексу. Такими правовими фактами виступають: а) внесення історико-культурних об'єктів до Державного реєстру нерухомих пам’яток України; б) встановлення охоронних зон історико-культурних об'єктів; в) встановлення режиму заповідної охорони історико-культурних об'єктів; г) встановлення правового режиму охоронюваної археологічної території; ґ) встановлення правового режиму історичного ареалу населеного пункту, занесеного до Списку історичних населених пунктів.

Законодавство України не передбачає ніяких інших правових підстав для встановлення правового режиму земель історико-культурного призначення, крім перелічених вище. Приміром, зі змісту Закону України „Про поховання та похоронну справу” від 10 липня 2003 року випливає, що могили і цвинтарі, які не мають історико-культурного значення, відносяться до категорії земель житлової і громадської забудови. Склад земель історико-культурного призначення, згідно зі ст. 34 Закону "Про охорону культурної спадщини", охоплює перелічені вище 5 частин.

Ознакою земель історико-культурного призначення є також те, що вони використовуються для розміщення і забезпечення правового режиму охорони історико-культурних об'єктів. З огляду на те, що охоронні зони і заповідники утворюються для забезпечення охорони історико-культурних об'єктів, включених до Державного реєстру нерухомих пам’яток України (тобто об’єктів, що мають правовий режим пам’яток), можна дати таке визначення землям історико-культурного призначення: землі історико-культурного призначення – це землі, призначені для розміщення, використання і забезпечення правового режиму охорони історико-культурних об'єктів, включених до Державного реєстру нерухомих пам’яток України, а також для забезпечення режиму охоронюваних археологічних територій і історичних ареалів населених пунктів.

Специфікою правового режиму земель історико-культурного призначення є те, що це, мабуть, єдина категорія земель, що має пріоритетний правовий режим стосовно інших категорій земельного фонду. У разі настання одного з перелічених вище правових фактів, землі, до якої б категорії вони не належали, підлягають переведенню до категорії земель історико-культурного призначення. Вказівка на це міститься у ст. 34 Закону „Про охорону культурної спадщини”, а також в інших законодавчих актах.

95. Поняття і характеристика правового режиму земель лісогоспо­дарського призначення.

Ліси є невід'ємною складовою частиною природи. З погляду господарського використання ліси, насамперед, є джерелом деревини й іншої технічної сировини, харчових і кормових продуктів, а також місцем перебування тварин і рослин. Ліси впливають на клімат, атмосферу, річки й інші водні об'єкти, зменшують коливання температури і вологості, охороняють ґрунт від вітрової і водної ерозії тощо. Таким чином, від вико­ристання лісів значною мірою залежить не тільки успішний розвиток народного господарства, а й стан навколишнього при­родного середовища.

Ліси України є її національним багатством і за своїм призна­ченням та місцерозташуванням виконують переважно водо­охоронні, захисні, санітарно-гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах. Правовідносини, пов'язані з використанням земель лісогосподарського призначення, ре­гулюються, насамперед, ЗК, Лісовим кодексом (ЛК) України та іншими законодавчими актами. Земельне законодавство визначає загальні положення, які стосуються регулювання ви­користання та охорони земель лісогосподарського призначення, а лісове відображає специфіку регулювання цих відносин.

Усі ліси на території України, незалежно від того, на землях яких категорій вони зростають, та незалежно від права влас­ності на них, становлять лісовий фонд України і перебувають під охороною держави. До лісового фонду України належать лісові ділянки, в тому числі захисні насадження лінійного типу, площею не менше 0,1 га.

До лісового фонду не належать зелені насадження в межах населених пунктів (парки, сади, сквери, бульвари тощо), які не віднесені б установленому порядку до лісів, а також окремі дерева і групи дерев, чагарники на сільськогосподарських угіддях, присадибних, дачних і садових ділянках. їх правовий режим встановлюється Правилами утримання зелених насад­жень у населених пунктах України. Вони не відносяться до лісового фонду, так як не відповідають поняттю про ліс, яке наведене в ст. 1 ЛК: "Ліс — тип природних комплексів, у якому поєднуються переважно деревна та чагарникова рослин­ність з відповідними ґрунтами, трав'яною рослинністю, тварин­ним світом, мікроорганізмами та іншими природними компо­нентами, що взаємопов'язані у своєму розвитку, впливають один на одного І на навколишнє природне середовище". В юри­дичній літературі зазначається, що "лісовий фонд" є поняттям значно ширшим від поняття «лісу». Оскільки до лісового фонду належать лісові ділянки, не вкриті лісовою рослинністю, але надані для потреб лісового господарства.

ЛК закріплює нові визначення для лісового та земельного законодавства, а саме — визначення лісової ділянки та земель­ної лісової ділянки. Лісова ділянка — це ділянка лісового фонду України з визначеними межами, виділена відповідно до ЛК для ведення лісового господарства та використання лісових ресурсів без вилучення її у землекористувача або власника землі. Лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісо­господарської діяльності або стихійного лиха тощо). До невкритих лісовою рослинністю лісових ділянок належать лісові ділянки, зайняті незімкнутими лісовими культурами, лісовими розсадниками і плантаціями, а також лісовими шляхами та просіками, лісовими протипожежними розривами, лісовими осушувальними канавами і дренажними системами,

Земельна лісова ділянка — це земелька ділянка лісового фонду України з визначеними межами, яка надається або ви­лучається у землекористувача чи власника земельної ділянки для ведення лісового господарства або інших суспільних потреб відповідно до земельного законодавства.

Відповідно до ст. 5 ЛК до земель лісогосподарського призна­чення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, модами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродук­тивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства.

Співвідношення понять "ліс" і "землі лісогосподарського призначення" полягає в тому, що ст. 1 ЛК включає в поняття лісу відповідні ґрунти як складову частину природного комплексу яким є ліс. Попередня редакція ЛК в ст. 3 включала в поняття лісу землі, на яких ростуть ліси.

Дискусія стосовно поняття категорії земель лісового фонду (тепер земель лісогосподарського призначення) виникла ще за­довго до прийняття чинних сьогодні кодексів. Одна точка зору полягала в необхідності визнання земель лісового фонду і лісів єдиним об'єктом: суспільні відносини з приводу цього об'єкта в процесі ведення лісового господарства, користування лісом та його охорони цілком регулюються лісовим законодавством, тобто землі лісового фонду розглядалися як складова держав­ного лісового фонду; друга до необхідності визнання лісу і земель державного лісового фонду самостійними юридичними категоріями, а лісові і земельні відносини — як предмети від­повідно до лісового і земельного законодавства.

Чинне земельне та природноресурсове законодавство регулює відносини, пов'язані з визначенням порядку використання і охорони земель, тобто земельні відносини.

Предметом лісового законодавства є лісові відносини, тобто відносини з приводу використання та захисту лісів. Воно по­винно враховувати природні зв'язки, та закріплювати норми, які допомагатимуть запобігати негативному впливу на інші при­родні ресурси при використанні лісів.

Принципово новим є підхід чинного ЛК щодо права влас­ності на ліси. Нині існує 3 форми власності на ліси: державна, комунальна та приватна. Від імені Українського народу права власності на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією; можна стверджувати, що фактично право власності народу на ліси співпадає з правом державної власності. Адже ліси, що знаходяться у власності територіальних громад не можуть бути водночас власністю Українського народу. У ст. 8 ЛК зазна­чено, що у державній власності перебувають усі ліси України, крім тих що перебувають у комунальній або приватній влас­ності. Ліси, що знаходяться у державній власності становлять найбільшу частину від їх загальних площ. Щодо них діють положення стосовно можливості їх безоплатного загального використання громадянами України.

Ліси, що переводяться у комунальну власність, стають об'єк­том права власності окремих територіальних громад. Слід зазна­чити, що сьогодні правовий режим лісів, що знаходяться у комунальній власності майже не відрізняється від правового режиму державної власності, особливо щодо їх загального ви­користання. Право комунальної власності на ліси набувається при розмежуванні в установленому законом порядку земель державної та комунальної власності, а також шляхом передачі земельних ділянок з державної власності в комунальну влас­ність та на інших підставах, не заборонених законом.

Згідно зі ст. 10 ЛК ліси можуть перебувати у приватній власності громадян України (ЛК виключає можливість отри­мання у власність лісів особами без громадянства та інозем­цями) і юридичних осіб (юридичних осіб, які є резидентами України). Слід зазначити, що ЛК не встановлює вимог до юри­дичних осіб, окрім необхідності мати юридичну адресу в межах території України. В ст. 12 ЛК визначено, що: громадяни та юридичні особи України можуть безоплатно або за плату набу­вати у власність у складі угідь селянських, фермерських та інших господарств замкнені земельні лісові ділянки загальною площею до 5 га. Ця площа може бути збільшена в разі успад­кування лісів згідно із законом.

У ЛК право приватної власності на ліси пов'язано з придбан­ням громадянами чи юридичними особами земельних ділянок, на яких розташовані ліси, а саме з отриманням ними держав­ного акту на право приватної власності на землю, Для іно­земців, осіб без громадянства та іноземних юридичних осіб ЛК встановлює вимогу по відчуженню отриманих ними у спад­щину лісів на протязі року.

Для ведення лісового господарства принципове значення має поділ лісів за категоріями. Поділ лісів на категорії здій­снюється відповідно до Порядку поділу лісів на категорії та виділення особливо захисних лісових ділянок. Згідно з порядком всі ліси України, залежно від основних виконуваних ними функ­цій, поділяються на наступні категорії: ліси природоохоронного, наукового, історико-культурного призначення; рекреаційно-оздоровчі ліси, захисні ліси, експлуатаційні ліси.

До лісів природоохоронного, наукового, історико-культурного призначення належать лісові ділянки, що виконують природо­охоронну, естетичну функцію, є об'єктами науково-дослідних робіт на довгочасну перспективу, сприяють забезпеченню охо­рони унікальних та інших особливо цінних природних комплек­сів та історико-культурних об'єктів, зокрема: розташовані в межах територій та об'єктів природно-заповідного фонду; роз­ташовані в межах історико-культурних заповідників, меморіаль­них комплексів, місць, пов'язаних з важливими історичними подіями, охоронних зон пам'яток історії, археології, місто­будування та архітектури, монументального мистецтва тощо.

До рекреаційно-оздоровчих лісів належать лісові ділянки, що виконують рекреаційну, санітарно-гігієнічну та оздоровчу функ­цію, використовуються для туризму, зайняття спортом, сана­торно-курортного лікування та відпочинку населення і роз­ташовані: у межах міст, селищ та інших населених пунктів; у межах округів санітарної охорони лікувально-оздоровчих тери­торій курортів; у межах поясів зон санітарної охорони водних об'єктів; у лісах зелених зон навколо населених пунктів (площа таких лісових ділянок визначається за встановленими законо­давством нормативами); поза межами лісів зелених зон, що виділяються за встановленими нормативами.

До категорій захисних лісів належать лісові ділянки, що вико­нують функцію захисту навколишнього природного середовища та інженерних об'єктів від негативного впливу природних та антропогенних факторів, зокрема: лісові насадження лінійного типу (полезахисні лісові смуги, державні захисні лісові смуги, лісові смуги уздовж забудованих територій населених пунктів); лісові ділянки (смуги лісів), розташовані у смугах відведення каналів, залізниць та автомобільних доріг; лісові ділянки (смуги лісів) у ярах, на легкорозвіюваних пісках, рекультивованих землях, кам'янистих розсипах, малопотужних кам'янистих грун­тах, у високогірних зонах, на стрімких гірських схилах, у селе­небезпечних басейнах та на схилах лавинонебезпечних басейнів (протиерозійні ліси), які виділяються за встановленими законо­давцем нормативами, тощо.

До експлуатаційних лісів відносяться лісові ділянки, що не зайняті лісами природоохоронного, наукового, історико-куль­турного призначення, рекреаційно-оздоровчими та захисними лісами (категорії лісів з особливим режимом лісокористуван­ня). Експлуатаційні ліси призначені для задоволення потреб національної економіки у деревині.

Ліси, що зростають на одній території і відповідають умовам і ознакам віднесення до різних категорій, відносяться до тієї з них, для якої у визначеному законодавством порядку встанов­лений режим більш обмеженого лісокористування. Межі лісів, визначених для віднесення до відповідної категорії, проводяться уздовж природних меж, квартальних просік, ліній зв'язку і електромереж та інших чітко визначених на місцевості розме­жувальних ліній — залізниць та автомобільних доріг, канав, каналів, газопроводів та нафтопроводів, візирів, протипожежних розривів і вододільних ліній.

Підприємства, установи, організації та особи, заінтересовані у зміні установленої категорії лісів, звертаються з клопотанням до відповідного органу Держлісагентство, який розглядає кло­потання разом з матеріалами до них, готує за погодженням з органом Мінприроди, Радою міністрів АРК, обласними дер­жавними адміністраціями, Верховною Радою АРК, обласними радами висновок і надсилає його разом з клопотанням Держлісагентство. Держлісагентство розглядає клопо­тання разом з матеріалами до нього та приймає за погодженням з Мінприроди рішення про віднесення лісів до відповідної категорії.

У разі встановлення або зміни відповідно до законодавства основного цільового призначення лісової ділянки державні лісовпорядні організації з урахуванням такого рішення вносять до матеріалів лісовпорядкування зміни щодо поділу лісів на категорії без здійснення процедури розгляду клопотання щодо віднесення лісів до відповідної категорії.

У межах лісових ділянок, що віднесені до відповідної ка­тегорій лісів, можуть виділятися як особливо захисні лісові ділянки, для яких встановлюється режим обмеженого лісо­користування. Лісові ділянки площею до 50 га, що розташовані в межах лісових масивів і мають велику розосередженість, від­носяться до особливо захисних лісових ділянок, І виділяються відповідно до нормативів, Лісові ділянки щільністю радіоак­тивного забруднення грунту більш як 10 Кі/кв км відносяться до особливо захисних лісових ділянок незалежно від їх площі та розосередженості.

Державні лісовпорядні організації для виділення особливо захисноїлісової ділянки готують за погодженим з власниками лісів та постійними лісокористувачами відповідне клопотання, що надсилається органу разом з відомостями щодо площі особливо захисних лісових ділянок. Орган Держлісагентства розглядає клопотання щодо виділення особливо захисних лісових ділянок разом з матеріалами до нього та прий­має за погодженням з органом Мінприроди у місячний строк відповідне рішення.

96. Особливості загального і спеціального використання лісових ресурсів на землях лісогосподарського призначення.

Використання лісових ресурсів може здійснюватися в по­рядку загального і спеціального використання. На підставі загального використання цих ресурсів громадяни мають право в лісах державної та комунальної власності, а також за згодою власника в лісах приватної власності вільно перебувати в лісах, безоплатно без видачі спеціального дозволу збирати для власного споживання дикорослі трав'яні рослини, квіти, ягоди, горіхи, гриби тощо, крім випадків, передбачених ЛК та іншими зако­нодавчими актами. Нарівні з цим вони зобов'язані виконувати вимоги пожежної безпеки в лісах, користуватися зазначеними лісовими ресурсами способами і в обсягах, що не завдають шкоди відтворенню цих ресурсів і не погіршують санітарного стану лісів.

Максимальні норми безоплатного збору дикорослих трав'яних рослин, квітів, ягід, горіхів, грибів тощо встановлюються ор­ганами виконавчої влади відповідно до ЛК за поданням органу виконавчої влади з питань лісового господарства АРК, терито­ріальних органів центрального органу виконавчої влади з питань лісового господарства, погодженим з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища АРК, територіальними органами центрального органу виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища.

У чинній редакції ЛК запроваджено новий інститут — лісовий сервітут, як право на обмежене платне чи безоплатне користу­вання чужою земельною лісовою ділянкою, зокрема право громадян вільно перебувати в лісах державної та комунальної власності, якщо інше не передбачено законом.

Спеціальне використання лісових ресурсів здійснюється у межах лісових ділянок, які надаються з цією метою у користу­вання. Лісова ділянка може бути виділена одному або кільком тимчасовим лісокористувачам для різних видів використання лісових ресурсів. Землі, що були порушені під час використання лісових ресурсів, приводяться відповідно до вимог законодавства винними в цьому особами за їх рахунок до стану, придатного для використання за призначенням.

За умови дотримання вимог законодавства лісокористувачі мають право здійснювати наступні види спеціального вико­ристання лісових ресурсів: заготівля деревини в порядку рубок головного користування; заготівля другорядних лісових ма­теріалів; побічні лісові користування; використання корисних кластивостей лісів для культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних і освітньо-виховних цілей, потреб мисливського господарства, проведення науково-дослідних робіт. Законодавством України можуть передбачатися і інші види спеціального використання лісових ресурсів.

Спеціальне використання лісових ресурсів на виділеній лісо­вій ділянці проводиться за спеціальним дозволом (лісорубним квитком, ордером або лісовим квитком). Лісорубний або лісовий квиток є основним документом, на підставі якого: здійснюється спеціальне використання лісових ресурсів; ведеться облік дозво­лених до відпуску запасів деревини та інших продуктів лісу, встановлюються строки здійснення лісових користувань та вивезення заготовленої продукції, строки і способи очищення лісосік від порубкових решток, а також облік природного по­новлення лісу, що підлягає збереженню; ведеться облік плати, нарахованої за використання лісових ресурсів.

Лісорубний квиток видається органом виконавчої влади з питань лісового господарств АРК, територіальними органами Держлісагенству, на заготівлю деревини під час проведення рубок головного користування на підставі затвердженої в уста­новленому порядку розрахункової лісосіки. Форма лісорубного квитка затверджена Кабінетом Міністрів України. Допускається оформлення лісорубного квитка протягом місяця від початку рубки: дерев, що загрожують падінням на лінії зв'язку, електро­мережі, Інші Інженерні споруди або під час ліквідації аварій на цих об'єктах; дерев під час вирубування візирів для проведення вишукувальних робіт і наукових досліджень, відведення лісо­сік, лісовпорядкування, гасіння лісових пожеж, очищення і ремонту лісоосушувальних систем, проведення аварійно-ряту­вальних робіт, розчищення судноплавних шляхів,

Лісовий квиток видається власником лісів або постійним лісокористувачем для: заготівлі другорядних лісових матеріалів; здійснення побічних лісових користувань; використання корис­них властивостей лісів на умовах короткострокового тимчасового користування. Форма лісового квитка затверджена зазначеною постановою. Лісовий квиток видається щороку на підставі лімітів використання лісових ресурсів під час заготівлі другорядних лісових матеріалів, здійснення побічних лісових користувань (у межах території та об'єктів природно-заповідного фонду — за погодженням з органом виконавчої влади з питань охорони навколишнього природного середовища АРК, територіальних органів Мінприроди). Для видачі лісового квитка підприємства, установи, організації і громадяни подають заявку на викорис­тання лісових ресурсів.