Література


Дата добавления: 2014-11-24 | Просмотров: 1147


<== предыдущая страница | Следующая страница ==>

1. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. - К., 1990, – С.9-49.

2. Гуржій О.І., Ісаєвич Я.Д., Котляр М.Ф. та ін. Історія України: нове бачення. Т.1. – К., 1995, – С.5-39.

3. Толочко П.П., Козак Д.Н., Крижицький С.Д., та ін. Давня історія України. Книга 1 ,- К., 1994.

4. Історія України (Під заг. ред. В.А. Смолія. – К., 1997,- С.5-21.

5. Бойко О.Д. Історія України. – К., 2006. – С.5-30.

 

Ключові терміни і поняття: Київська Русь, слов’яни, бояри, дружина, община, Руська правда, великий князь, християнство

 

Першим періодом в історії людства був кам’яний вік. Йому належить особливе місце в історії людської цивілізації. Саме в цей період відбулося виділення людини з тваринного світу, сформувалася примітивна суспільна організація, зародилися першооснови таких форм людської духовності, як релігія, мораль, мистецтво.

Історію первісного суспільства вчені поділяють на кілька періодів залежно від матеріалу та технології виготовлення знарядь праці: палеоліт (стародавній кам’яний вік), мезоліт (середній кам’яний вік), неоліт (новий кам’яний вік), енеоліт (мідно-кам’яний вік), бронзовий вік.

Ранній палеоліт ( від появи людини до 150 тис. років тому).

Перша людина на території України з’явилась майже 1 млн. років тому.

Перші люди ( архантропи ) на думку археологів прийшли на територію України з Передньої Азії через Балкани і Центральну Європу. Рештки первісних стоянок людини на території України знайдено біля с. Королеве (Закарпаття), м. Амвросіївка (Донбас), с. Лука-Врублівецька (Житомирщина). Всього відомо 30 стоянок доби р. палеоліту.

Господарство первісних людей було привласнюючим (збиральництво – частково полювання).

Основне знаряддя праці – ручне рубило (довжина 20-25 см, 1,5кг.)

Середній палеоліт (150-35 тис. р. тому).

Найбільше похолодання.

Помітно поліпшується технологія виготовлення ручних знарядь праці. З’являються кам’яні гостроконечники, скребла. На території України знайдено 200 мустьєрських стоянок (Кіїк-Коба та Холодний Грот у Криму, Антонівка на Донбасі, Молодово на Дністрі та ін.). Виготовляють одяг зі шкур тварин, будують наземні житла, добувають вогонь.

Зароджуються релігійні вірування, образотворче мистецтво.

Пізній палеоліт ( 35-11 тис. р. тому)

Центральною подією цієї доби стало завершення майже 35 тис. років тому процесу фізичного та розумового формування людини сучасного типу – Homo sаpiens. Цю людину називають кроманьйонцем. Місце першої знахідки її кісток – грот Кро-Маньйон (Франція).

На території України знайдено майже 800 пізньопалеолітичних стоянок (Радомишльська на Житомирщині, Мізинська на Чернігівщині та ін.). Відбулися суттєві зрушення у сфері соціальних відносин. На зміну первісному стаду прийшла родова община, плем’я.

Мезоліт ( 10-6 тис. р. тому).

Початок мезоліту хронологічно збігається із закінченням льодовикового періоду. Клімат м’якшає і стає близьким до сучасного.

Центральною подією розвитку первісної техніки у добу мезоліту було винайдення першої “механічної зброї” дистанційної дії – стріли і лука.

Людина приручила диких тварин (собаку, потім – свиню).

На території України знайдено майже 1000 відомих нині пам’яток мезоліту (Журавська – на Чернігівщині, Мурзак – Коба та Фатьма – Коба – у Криму та ін.)

Неоліт (VI-IV тис. до н.е.).

Науковці виділяють в межах України дві культурно-господарські зони: південно-західну (лісостепове Правобережжя, Зах. Волинь, Подністров’я, Закарпаття) – землеробсько-скотарську та північно-східну (лісостепове Лівобережжя, Полісся)- мисливсько-риболовецьку.

Характерні риси неолітичної революції:

1. Винайдення і поширення якісно нових способів виготовлення знарядь праці шляхом шліфування, пиляння, свердління.

2. Виникнення нових видів виробництва та виготовлення штучних продуктів. Виробництво керамічного посуду, прядіння, ткацтво (колесо).

3. Перехід до осілого способу життя.

4. Активне формування стад свійських тварин, використання їх тяглової сили.

5. Суттєві зрушення у демографічній сфері. Середній вік тривалості життя людини 30-32 роки. ”Демографічний вибух” в неоліті призвів до зростання населення земної кулі з 5 до 80 млн. осіб.

У період неоліту зародилася селянська (землеробська) цивілізація, яка незабаром стала панівною в Європі.

Енеоліт (IV-III тис. до н.е.).

Мідно-кам’яний вік (енеоліт) був перехідним етапом від кам’яного періоду до епохи металу, часом остаточного утвердження домінуючої ролі відтворюючого господарства. Обробка міді розпочалася на Балканах, Подунав’ї (Трансільванія), Закавказзя, звідки мідна руда та вироби потрапили на територію України. Копальні мідної руди з’явилися згодом на Донбасі. Найяскравішою археологічною культурою доби енеоліту була трипільська культура(IV-III тис. до н.е.). Ареал поширення трипільської культури сягає 190 тис.км2. В Україні знайдено понад 1000 трипільських пам’яток. На сьогодні немає єдиної думки щодо походження трипільців. Одні переконані що трипільська культура має автохтонне походження, сформувалась на грунті буго-дністровської неолітичної культури (В.Даниленко, В.Маркевич). Другі вважають трипільців прафракійцями, що прийшли з Ниж. Подунав’я і Балкан (О. Трубачов, Д. Телегін). Треті схильні до синтезного підходу (І. Черніков).

Трипільська культура багатогранна і самобутня. Її характерними ознаками є певні досягнення:

· в економічній сфері було зернове землеробство, витіснення мотики ралом, приселищний характер тваринництва, поява мідних знарядь праці;

· у сфері суспільних відносин – перехід від матріархату до патріархату, зародження приватної власності;

· у сфері побуту – побудова великих глиняних будівель, утворення гігантських протоміст (15-20 тис. жителів), міграція поселень через виснаження землі кожні 50-100 років;

· у духовній сфері –домінування символів родючості, матеріалізація їх у символи добробуту-жіночі статуетки, зображення сонця, місяця, води, глиняні фігурки тварин.

Трипільська культура за рівнем свого розвитку впритул наблизилася до перших світових цивілізацій Малої Азії та Єгипту, але, на жаль, лише наблизилася.

У добу неоліту територія України стала ареною протидії та взаємодії трьох потужних етнічних потоків: носіїв трипільської культури, скотарсько-землеробських племен, що прийшли з Північно-Західної Європи (культура кулястих амфор) та численних євроазійських скотарських степових племен (середньостогівська, ямна культура).

 

Скіфо-сарматська доба.

Першим етнічним утворенням на території України були кіммерійці (IX – перша половина VII ст. до н.е.), ”уславлені кобилодойці”. Згадують про них античні автори Гомер, Геродот, Каллімах, Страбон. Ассірійські клинописні джерела згадують про цей народ під іменем ”гамірра”. Вони зайняли значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський і Таманський півострови. Більшість вчених вважає що кіммерійці є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів. Вони першими перейшли до кочового скотарства, перші почали виплавляти залізо.

Маючи своїх царів кіммерійці так і не змогли утворити повноцінну державу. У VII ст. до н.е. могутня хвиля скіфських племен витіснила кіммерійців з Причорномор’я.

Підкоривши більшість місцевого населення причорноморських степів скіфи у II пол. VII ст. до н.е. утворили політично-консолідоване об’єднання племен – Велику Скіфію, що проіснувала до III ст. до н.е. За Геродотом територія цього державного утворення розташовувалась у межиріччі Дунаю та Дону. Все населення Скіфії поділялося на дві великі групи: мігруючі племена (скіфи-кочовики, населяли степові р-ни на схід від Дніпра та царські скіфи, які кочували узбережжям Азовського моря і степовим Кримом) та осілі племена (елліно-скіфи-калліпіди поблизу м. Ольвія, скіфи-землероби на Лівобережжі, скіфи-орачі на захід від Дніпра). На думку деяких вчених мігруючі племена мали іранське походження, а осілі з їхньою традиційною хліборобською культурою –належали до праслов’янського кореня.

В кінці V ст. до н.е. у скіфів утворилася рабовласницька держава на чолі з царем (“варварська демократія”).

III ст. до н.е. – період занепаду скіфської держави. Під тиском сарматських племен володіння скіфів значно зменшуються, їм вдалося зберегти лише вузьку смугу Ниж. Подніпров’я та Степовий Крим. Нова держава – Мала Скіфія, столиця м. Неаполь. Припинила своє існування Мала Скіфія на поч.ІІІ ст. н.е.

Сармати, що на історичній арені змінили скіфів, як і останні, тривалий час (більш як 600 років) займали широкі простори – від прикаспійських степів до Панонії.

Вони активно впливали на події в античному світі, що поступово відживав, та в ранньослов’янському, що тільки-но народжувався. Тісно контактуючи з землеробськими племенами північнокавказького регіону, зарубинецьким і пізньоскіфським населенням Придніпров’я та Криму, сармати впливали на формування і розвиток їх культур.

Сформувавшись у заволзьких степах на рубежі ІІІ-ІІ ст. до н.е. сарматські племена язигів, роксоланів, аорсів, а трохи пізніше й аланів хвилями просувались на захід у пошуках нових територій, нових пасовищ. Античні автори, згадуючи про них, підкреслювали їх агресивність і войовничість.

Масове переселення сарматських племен на територію Північ. Причорномор’я почалося з кінця ІІ ст. до н.е. Найбільшого розквіту сарматське суспільство досягло в І ст. н.е. Сарматське суспільство перебувало на перехідному етапі від докласових відносин, а господарство в цілому мало риси їх попередників. У військовій справі вони відрізнялись від скіфів. Римський історик Тацит писав, що “коли вони з’являються кінними загонами, ніякий інший стрій їм не може чинити опору”. В бою користувалися арканами, довшими ніж у скіфів мечами, списами.

 

Античні міста Північного Причорномор’я.

VIII – кінець VI ст. до н.е. – це період “Великої грецької колонізації”, одним з напрямків якої було освоєння Північ. Причорномор’я. Деякі фахівці вважають (Н. Кравченко, І. Черняков), що це було переселення.

Дошукуючись причин еллінської міграції, вчені сформулювали кілька теорій, які умовно можна поділити:

1. Демографічну.

2. Аграрну.

3. Торговельну.

4. Сировинну.

5. Воєнну (натиск лідійців і персів).

6. Соціальну.

7. Етнічну.

Родоначальниками грецьких міст–держав у Північ. Причорномор’ї були насамперед вихідці з Мілету та Гераклеї Понтійської. У ІІ пол. VII ст. до н.е. на о. Березань греки заснували м. Борисфеніду – перше еллінське поселення у цьому регіоні. Вони заснували м. Тіра на Дністрі, Ольвію на Бузі, Херсонес біля Севастополя, Пантікапей на місці сучасної Керчі, перетворивши їх на центри торгівлі та ремесла. У 480р. до н.е. з об’єднаних грецьких міст на Таманському і Керченському півостровах створено Боспорське царство з центром у Пантікапеї.

Елліни-колоністи принесли з собою на нові землі традиційну для Стародавньої Греції форму соціально-економічної та політичної організації суспільства – поліс.

Грецькі поліси за своїм політичним устроєм були, як правило, рабовласницькими республіками, які мали свою законодавчу, виконавчу та судову владу.

Майже тисячолітню історію осередків античної цивілізації у Північ. Причорномор’ї поділяють на два періоди:

1. ”Грецький” (II пол. VII – середина I ст. до н.е.).

2. ”Римський” (середина I cт. до н.е. – IV ст. н.е.).

Війни понтійського царя Мітрідата VI Евпатора проти Риму (89-63 р. до н. е.)стали поворотним моментом у житті міст-держав Північ. Причорномор’я, так як з цього рубежу розпочинається прогресуюча втрата полісами політичної незалежності. Варварська експансія (готів у ІІІ ст. і гунів у IV ст.) завдала смертельного удару грецьким полісам. Вціліли лише Пантікапей та Херсонес, які з часом потрапили під владу Візантійської імперії.

Тисячолітня історія античної цивілізації у Північ. Причорномор’ї мала надзвичайно серйозні наслідки. По-перше, у ході колонізації на місцевий грунт було перенесено демократичний полісний устрій, що сприяло становленню державотворчих традицій на території сучасної України. По-друге, грецькі переселенці передали місцевому населенню прогресивні технології землеробства та ремесла, активно залучали його до товарно-грошових відносин. По-третє, було зумовлено розгортання процесу урбанізації Причорномор’я. По- четверте, різнобічні контакти місцевих племен з колоністами сприяли поширенню досвіду та здобутків найпередовішої на той час античної культури. У своїй сукупності всі ці процеси не тільки помітно прискорили темпи історичного розвитку населення Криму, Побужжя, Подністров’я, а й на тривалий час визначили південний вектор цивілізаційної орієнтації.

У ІІІ ст. н. е. (на початку) з понад Балтики на територію України прийшли готи, підкоривши собі як тубільців, так і сарматське та рештки скіфського населення. Готи засвоїли скіфо-сарматську і грецьку культури, прийняли християнство, почали своє письменство (переклад Біблії). В IV ст. починається велика міграція народів зі Сходу Україною, особливо її степовою полосою, проходять гуни (IV ст.), болгари (V), aвари (VI), хазaри (VII), угри (IX), печеніги (X-XI), половці (XI-XII) і татари (з XIII ст.).

 

Слов’яни.

У І тис. на історичну арену стрімко виходять слов’яни – одна з основних гілок давньоєвропейського населення. Про їх походження і місце початкового проживання є кілька версій. Перша з них – дунайська – була висловлена ще Нестором літописцем у середньовічні часи. Друга пов’язує перший етап існування цього населення з вісло-одерським межиріччям. За третьою, стародавні слов’яни мешкали на території між Дніпром і Віслою. А за четвертою – між Дніпром і Одером.

Становлення слов’янського етносу – досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до рубежу ІІІ-ІІ ст. до н.е. цей процес, розгортався головним чином у межиріччі між Віслою та Одрою, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури ( ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е.) починається якісно новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Перші згадки у писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І-ІІ ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім “слов’яни” вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана “Про походження та діяння готів”, або “Гетика” (551р.) і Прокопія Кесарійського “Історія війн” (550-554рр.). Саме “Гетика” і містить надзвичайно важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов’янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що у VIII ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і слов’яни (склавини) (Подунав’я).

Більшість сучасних вчених, які вивчають проблеми етногенезу слов’ян, вважає, що початок формування окремих слов’янських народів, і зокрема, праукраїнського етносу було покладено процесом розселення антів та склавинів.

 

Питання для самоконтролю

1. Які історичні джерела з історії України використовуються в сучасній

історичній науці?

2. Назвіть концепції, що розкривають джерела української народності?

3. Яку специфіку розвитку мали слов’янські племена до виникнення Київської Русі?

4. Які особливості мав економічний і політичний розвиток Київської Русі?

5. Які чинники сприяли розпаду Київської Русі?

6. Яку політику проводило Галицько-Волинське князівство?

 

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 |

При использовании материала ссылка на сайт Конспекта.Нет обязательна! (0.027 сек.)