Література


Дата добавления: 2014-11-24 | Просмотров: 1581


<== предыдущая страница | Следующая страница ==>

 

1. Бойко О. Історія України. К.,1999. – С.325-350.

2. Історія України: нове бачення: У2т./ Під ред. В.А.Смолія. – К.,1996. – Т.2. – С.173-255.

3. Історія України. / Під ред. В.А.Смолія – К.,1997. – С.262-296.

4. Субтельний О. Україна: історія. – К., 1992. – С.332-368.

 

Ключові терміни і поняття: Ризький мирний договір. Рапальський договір, тоталітаризм, план автономізації, індустріалізація, колективізація. голод

 

 

За першого періоду – 1917-1922 рр. – велася ще завзята збройна боротьба між політичними утвореннями, які виникли внаслідок волевиявлення українського народу: УНР Українською державою, Директорією УНР і російськими окупантами (більшовиками і білогвардійцями). Цей період збігається у радянському масштабі з періодом так званого “воєнного комунізму”.

Після закінчення громадянської війни на території колишньої Російської імперії виникло 13 держав. П’ять з них, були дійсно самостійними (країни Балтії, Польща і Фінляндія). В усіх інших, у тому числі в Україні, утвердилася радянська форма державності. Україна мала формальний статус самостійної держави, яка виявляла незначну дипломатичну активність на міжнародній арені.

Діяльність української радянської дипломатії на початку 20-х рр. можна умовно поділити на два суттєво відмінні етапи: 1-й (кінець 1920- квітень-травень 1922р.) – рішучий дипломатичний пропив, вихід із ізоляції; 2-й (червень 1922- серпень 1923 р.) – поступове згортання зовнішньополітичної діяльності.

14.02.1921р. Ф.Коком та Ю.Коцюбинським було підписано першу мирну угоду УСРР з Литвою.

18 березня Росія і Україна уклали Ризький мирний договір з Польщею. Незабаром Україна встановила дипломатичні стосунки з Латвією та Естонією. На початку 1922 р. було підписано договір між Україною і Туреччиною, зміст якого відповідав Російсько-турецькому договору, укладеному в березні 1921 р. і мав надзвичайно важливе значення для становлення і активізації зовнішньої торгівлі республіки, адже у ІІ пол. 20-рр. 45% усього обігу зовнішньої торгівлі УСРР припадало на Туреччину.

На цьому етапі плідно йшла розбудова дипломатичних структур. Усією роботою керував наркомат закордонних справ УСРР і який очолював голова РНК України Х. Раковський. Для налагодження ефективного економічного співробітництва було утворено НКЗТ. Наприкінці 1921 р. Україна мала власний експортний фонд, який становив 60 млн. крб. золотом.

У квітні 1921 р. в Берліні було підписано угоду між УСРР і Німеччиною про обмін військовополоненими та інтернованими громадянами – радянська Україна визнавалася Німеччиною де-факто. А ще через рік – у квітні 1922 р. – під час роботи конференції глав європейських держав, що проходила в Генуї, скориставшись суперечностями, російська делегація, до складу якої входив Х. Раковський, у містечку Рапалло уклала рівноправну угоду між РСФРР та Німеччиною. У листопаді 1922 р. дія цієї угоди була поширена на Україну.

Отже, на початку 20-х рр. Україна вийшла з міжнародної ізоляції. Радянській уряд України уклав 48 власних міжнародних угод. Складалося враження, що УСРР в цей час справді була самостійною і незалежною державою в зовнішніх зносинах, яку Москва підтримувала. Але ця самостійність була формальною, оскільки зовнішньополітичну лінію УСРР визначали рішення Політбюро ЦК КП(б)У, що керувався настановами з Москви. Контролювалася центром. По-друге, “самостійна” зовнішня політика створювала ілюзію справжньої української державності, що давало змогу, з одного боку, нейтралізувати активність учасників національно-визвольного руху, які боролися за відродження незалежної української держави, з іншого – використовувати УСРР, як додатковий інструмент для здійснення про-радянської політики на міжнародній арені.

На жаль, не зважаючи на порівняно інтенсивну діяльність України на міжнародній арені, у 1921-1922 рр., все чіткіше вимальовується тенденція обмеження дипломатичної активності республіки. Під тиском центру на початку квітня 1922 р. УСРР змушена була ліквідувати свою дипломатичну місію у країнах Балтії, лише тимчасово було залишено представництво у Литві, Москва взяла курс на витіснення української дипломатії з міжнародної арени.

Тенденція до обмеження дипломатичної активності української дипломатії у ІІ половині 1922 р. почала переростати у процес ліквідації зовнішньополітичного представництва УСРР. 18.10.1922 р. ЦК КП(б)У приймає постанову “Про згортання апарату НКЗС”, а вже у серпні 1923 р. консулати та дипломатичні служби України були злиті з апаратом союзного НКЗС. Нарешті, 20.09.1923 р. остаточно перестав існувати апарат НКЗС УСРР.

Внутрішнє становище УСРР на початку 20-х рр. характеризується глибокою кризою, яку визначали:

1. Економічна розруха.

Збитки України після закінчення громадянської війни оцінювалися у 10 млрд. крб. золотом із загальної суми збитків нанесених усім республікам (39 млрд. крб.). виробництво промислової продукції знизилося до 1\10 довоєнного рівня. З 11 тис. підприємств 1921 р. діяло понад 2,5 тис., переважно дрібних. Валовий збір зерна в Україні 1920 р. становив майже 38,5% від рівня 1913 р.

Резолюція V конференції КП(б)У (листопад 1920р.) констатувала: “господарський розпад ніде не досягав такого величезного розміру, як на Україні”.

2. Політична нестабільність, яка була наслідком невдоволення селян продрозверсткою. Примусове здійснення продрозкладки наштовхнулось на збройний опір селянства. Повстанський рух охопив майже всю територію України, особливо Лівобережжя і Південь. Розглядався владою як політичний бандитизм.

За офіційними даними, наприкінці 1920- на початку 1921 рр. тільки у великих повстанських загонах налічувалося понад 100 тис. осіб. На боротьбу з повстанцями було кинуто 2/3 регулярних частин Червоної Армії, які діяли проти Врангеля.

З часом соціальна суть селянського руху поступово змінювалася. Він ставав своєрідною професійною діяльністю декласованих елементів міста і села, які були розбещені війною і політичною нестабільністю суспільства. Боротьба набувала характеру взаємовинищення. Питання про ліквідацію продрозкладки перетворилося з проблеми економічної у політичну з тенденцією переростання у воєнну.

3. Голод 1921- 1923 рр.

В 1921 р. Україна зібрала лише 30% врожаю 1916 р. Епіцентром лиха стала Запорізька губернія.

Особливо важким був 1922 р. Кількість голодуючих в Україні становила 5,6 млн. чоловік, 25% населення УСРР.

1921р. партія більшовиків відмовилася від основних принципів “воєнного комунізму” і перейшла до НЕПу.

Причини її запровадження:

– повна руйнація економіки внаслідок запровадження “воєнного комунізму”;

– велика хвиля антибільшовицьких повстань у країні; головними вимогами повсталих стало усунення більшовиків від влади;

– спад світового революційного руху вичерпав надії на швидке здійснення світової революції і матеріально-технічну допомогу західного пролетаріату.

Головною особливістю запровадження НЕПу в Україні було те, що ці реформи пройшли на рік пізніше, ніж у Росії – з 1922р. через голод 1921-1922рр..

Суть Непу вбачалась у зміцненні союзу робітників і селян, оскільки внаслідок такої консолідації можна було вирішити проблеми економічної відсталості країни.

НЕП – це комплекс заходів перехідного періоду, який передбачав:

– заміну на селі продрозкладки продподатком. Селяни продавали державі за низькими цінами частину продукції, а решту мали право продати на ринку;

– відновлення під контролем держави товарно-грошових відносин формування ринку;

– денаціоналізація (приватизація) середніх і дрібних підприємств; запровадження госпрозрахунку, посилення особистої зацікавленості в результатах праці, кооперування трудящих; “командні висоти” в економіці – важка промисловість, банки, транспорт, зовнішня торгівля – залишалися в руках держави; визнавалися такі форми власності як приватна, орендна, кооперативна;

– введення у промисловості продажу надпланової продукції за ринковими цінами;

– введення стійкої грошової одиниці – червінця замість знецінених радянських грошових знаків.

Головним наслідком НЕПу було швидке відродження економіки. У 1928-1929 рр. в Україні вироблено електроенергії на 138% більше ніж 1913 р., кам’яного вугілля – на 119,3%, сталі – на 117%.

Сільське господарство також виходило з кризи і обсягом валової продукції вже 1927-1928 рр. дещо перевищило рівень виробництва 1913 р. Водночас сільське господарство помітно відставало від промисловості. Так, в 1927-1928 рр. обсяг промислової продукції, в порівнянні з попереднім роком виріс на 19,5%, а сільськогосподарської – лише на 6%.

НЕП на практиці довів свою життєздатність. Конкуренція між державним сектором (займав 86,4% потужностей), кооперативним (7%) та приватним (5,7%) забезпечила високу ефективність виробництва. Дрібна промисловість майже вся була приватною.

При Непі було досягнуто найвищих темпів розвитку країни за всі 70 років Радянської влади.

Однак НЕП не міг бути довговічним, оскільки базувався на двох несумісних основах: в економіці панували ринкові відносини, а в політиці – адміністративно-командна система, яка звикла підпорядковувати економіку своїм політичним цілям. Реформи в економіці не були доповнені реформами в політичній сфері, а незалежними власниками було важко управляти. Тому на початку 1928 р., під час кризи Непу (криза хлібозаготівель) від цієї політики сталінське керівництво відмовилось.

20-рр. ХХ століття – період мирного розвитку, відродження економіки в Україні, мистецького піднесення пов’язаних із запровадженням НЕПу.

Одним з важливих політичних завдань більшовицького режиму була подальша інтеграція радянських республік, які формально залишилися самостійними. 30 грудня 1922 р. 1-й Всесоюзний з’їзд Рад проголосив створення єдиної союзної держави – СРСР, до складу якої увійшли Росія, Україна, Білорусія, Грузія, Вірменія та Азербайджан. Цей новоутвір був фактично модифікацією старої імперської системи, що прикривала колоніальну політику російського центру в нових умовах національного пробудження народів. Утворення СРСР передувала дискусія у партійних колах щодо принципів об’єднання. Леніну і прихильникам більш гнучкої і поміркованої лінії в національній політиці довелося долати прямолінійну сталінську концепцію “автономізації”. Втрата Україною незалежності відбувалася протягом тривалого періоду, поступово, у процесі входження УСРР до складу СРСР, який умовно можна поділити на кілька етапів:

І етап (червень 1919-грудень 1920) – утворення “воєнно-політичного союзу” радянських республік, збереження за Україною формального статусу незалежної держави.

Червень 1919 р. ВЦВК прийняв постанову “Про воєнний союз радянських республік Росії, України, Латвії, Литви і Білорусії” “на час соціалістичної оборонної війни”

ІІ етап (грудень 1920 – грудень 1922) – формування договірної федерації, посилення підпорядкування України, обмеження її суверенітету.

28.12.1920 р. між Росією і Україною було підписано угоду про воєнний і господарський союз між двома державами. Створюються загально федеральні трести під контролем центру ВРНГ.

Центром керуються 7 наркоматів. З ініціативи української делегації на ІV сесії ВЦВК у жовтні 1922 р. Земельний, Цивільний та ін. кодекси РСФРР поширено було на всі радянські республіки.

ІІІ етап ( грудень 1922 – травень 1925) – утворення СРСР, втрата Україною незалежності.

Процес ліквідації суверенітету України вступає в свою завершальну стадію, 26.01.1924р. відбувся ІІ з’їзд Рад СРСР, який остаточно затвердив першу Конституцію СРСР.

Травень 1925р. – ІХ Всеукраїнський з’їзд Рад прийняв Конституцію УСРР.

Після смерті Леніна 1924р. до влади пришли найбрутальніші форми більшовицького тоталітаризму на чолі з Й. Сталіним. Однак енергія Непу ще тривала.

Продовжувались позитивні зрушення в сільському господарстві. Звільнена від жорстокого адміністрування, бурхливо розвивалася кооперація. Долалась інфляція. Зміцнювалась грошова система. Зв’язок державної промисловості з селянським виробником здійснювався шляхом посилення ролі ринку, товарно-грошових відносин. Зростала мережа бірж, ярмарків, відкривалися банки. Було здійснено грошову реформу, випущено в обіг червінець.

Торговий обіг почав будуватися на основі твердої валюти. За кілька років виробничий потенціал колишньої імперії досяг довоєнного рівня. Пожвавлення спостерігалось в усіх сферах суспільно-політичного і культурного життя.

ІІ. Так, як господарство СРСР в цілому перебувало на до індустріальній стадії розвитку ХІV з’їзд ВКП(б) ( грудень 1925р.) проголосив курс на індустріалізацію. Будучи логічним продовженням плану ГОЄЛРО, офіційний цей курс був спрямований на забезпечення економічної самостійності і незалежності СРСР; зміцнення обороноздатності країни; створення матеріально-технічної бази для модернізації як промисловості, так і с/г; стимулювання неухильного зростання продуктивності праці і на цій основі підвищення матеріального добробуту і культурного рівня трудящих.

Важливе місце у здійсненні наміченого курсу на індустріалізацію відводилося Україні. На ІХ з’їзді КП(б)У (грудень 1925р.) вказувалось на принципово важливу роль важкої промисловості республіки для процесу модернізації та реконструкції країни.

В листопаді 1929р. в “Правді” з’явилася стаття Сталіна “Рік великого перелому” в якій був проголошений курс на різке форсування індустріалізації. У 1931р. радянські закупки становили 30% світового експорту машин і обладнання, 1932 р. – майже 50%.

Джерелами фінансування цих закупок та індустріалізації були:

1. Перекачування коштів із легкої та харчової у важку промисловість.

2. Податки з населення.

3. Внутрішні позики.

4. Випуск паперових грошей, не забезпечених золотом.

5. Форсоване розширення продажу горілки.

6. Збільшення вивозу за кордон нафти, лісу, хутра та хліба.

7. Режим економії.

8. Небаченого рівня досягла експлуатація населення, в’язнів ГУЛАГу.

Процес індустріалізації в Україні крім загальносоюзних тенденцій, мав і свої особливості.

Особливості процесу індустріалізації в Україні:

1. Великі капіталовкладення в промисловість республіки, особливо у початковий період. За роки першої п’ятирічки (1928-1933) на Україну припадало 20% (269,4 млн. крб.) загальносоюзних капіталовкладень.

2. Побудова і реконструкція в Україні на початку індустріалізації великих об’єктів.

3. Нерівномірність процесу модернізації промислового потенціалу республіки (1-а п’ятирічка – з 1500 підприємств на Україну перепадало – 400; 2-а п’ятирічка – з 4500 – 1000; 3-а п’ятирічка – з 3000 – 600).

4. Поява у республіканському промисловому комплексі нових галузей (у харчовій промисловості: маргаринова, молочна, хлібопекарська).

5. Модернізація легкої та харчової промисловості значно відставала від важкої індустрії. Капіталовкладення у важку індустрію в роки першої п’ятирічки становили 67,5% асигнованих коштів, а в легку і харчову – лише 12,5%.

6. Витіснення приватного сектору в економіці України йшло вищими темпами, ніж в СРСР в цілому. 1921 на приватний сектор припадало – 25% виробництва промислової продукції, 1928 р. – 12% (по СРСР 17%).

Модернізація промислового потенціалу України дала змогу республіці випередити за рівнем розвитку індустрії кілька західних країн. Вона посіла 2-е місце в Європі (після Німеччини) за виплавкою чавуну, 3-е місце – за виробництвом сталі (після Німеччини та Англії), 4-е місце в світі за видобутком вугілля. Модернізація сприяла посиленню процесу урбанізації.

1925р. – кожен 5-й проживав в місті, 1939р – кожен 3-й. Формується український національний робітничий клас та інтелігенція.

Недоліки:

1. До кінця 1930 р. 40% капіталовкладень у промисловість СРСР було заморожено у незавершених проектах.

2. Привілейоване, домінуюче становище виробництва засобів виробництва.

3. Побудова і реконструкція підприємств монополістів.

4. Диспропорційне і нерівномірне формування промислового потенціалу республіки.

5. Наростаюча централізація економічного життя (1927-1928 рр.) – важка промисловість України (група “А”) на 89% була у загальносоюзному підпорядкуванні, а група “Б” – на 50%.

6. Повернення до командних методів управління, посилення експлуатації трудящих, поглиблення відчуженості робітничого класу від засобів виробництва.

На початку 1933 року країна була поставлена на межу економічної катастрофи. Тому в 1933 р. політика “надіндустріалізації” стрибкоподібного нарощування темпів розвитку промисловості припинилася...

Внаслідок проведення політики індустріалізації УРСР перетворилася в індустріально-аграрну республіку.

ІІІ. Рішення ХУ з’їзду ВКП(б) (1927р.) передбачали повільний, поступовий, добровільний процес кооперації (нагадаймо, що кооперація може бути декількох видів: виробнича, житлова, кредитна, споживча тощо).

Проте практика диктувала швидкі темпи та жорсткі методи. Прискорена модернізація промислового потенціалу країни зіткнулась з трьома проблемами: кошти, сировина і робочі руки для розвитку індустрії. Все це можна було одержати від селянства, що становило більшість населення. В зв’язку з цим відбувається прискорена трансформація кооперації у колективізацію, швидко йде процес згортання кооперації.

У листопаді 1929 р. постановою пленуму ЦК ВКП(б) був офіційно проголошений перехід до суцільної колективізації, про здійснення в найкоротший термін колективізації в Україні.

Щоб зламати опір суцільній колективізації, за постановою пленуму ЦК ВКП(б) “Про заходи у справі ліквідації куркульських господарств у районах суцільної колективізації” (від 30.01.1930 р.) в Україні було розкуркулено майже 200 тис. селянських господарств, але бажаних наслідків це не дало.

Розкуркулення і примусова колективізація викликали на Україні стихійний опір селянства. Лише з січня по червень 1930 р. в Україні зареєстровано 1500 терористичних актів проти представників радянської влади.

2 березня 1930 року у “Правді” Сталін опублікував статтю “Запаморочення від успіхів”, в якій у “перегинах ” процесу колективізації звинуватив місцеву владу. Це стало поштовхом до масового виходу селян із колгоспів. За 100 днів після публікації статті з колгоспів України вийшло 1594 тис. господарств. Восени 1930 р. у колгоспах залишилося менше 1/3 селянських дворів (переважно незаможники).

Причини голоду в Україні 1932-1933рр.

Західні історики, такі як, Дж. Мейс, Р. Конквест вважають, що цей голод був штучним з метою знищення українського селянства як свідомої національної верстви. Національно-політичний чинник.

Д. Соловей підкреслює “що голод 1932-1933рр. планово підготовлений і здійснений”. Такий підхід є характерним для праць і вітчизняних публіцистів.

Група російських, українських і західних істориків ( В. Данилов, Н. Іваницький, В. Марочко, Н. Верт та інші ) вважають, основні причини голоду зумовлені дією соціально-економічних чинників, насамперед “насильницькою хлібозаготівлею”.

Однак, найбільш обґрунтованою є позиція авторського колективу монографії “Сталінізм на Україні: 20-30-ті рр..” (В. Даниленко, Г. Касьянов, С. Кульчицький ) які зійшлися на синтетичній концепції. Цієї ж позиції притримується і В.Савельєв “...саме економіко-політичні чинники стали в кінцевому підсумку причиною голоду”.

Загальна кількість жертв голодомору 1932-1933 рр. в Україні досі не відома. Дані коливаються від 3 до 7 млн. чоловік.

Наслідки суцільної колективізації.

Форсовані темпи і переважно адміністративні методи її здійснення призвели до катастрофічних наслідків – дезорганізації і деградації аграрного сектора на початку 30-х рр.. його невпинного вповзання у кризу. В 1933 р. Сталін відмовляється від прискорених темпів індустріалізації і від безрозмірної продрозверстки.

У 1935 р. в містах було скасовано введену 1928 р. карткову систему.

Наприкінці 30-х рр.. с/г України вийшло на рівень продуктивності, який існував до початку суцільної колективізації.

Отже, у сталінській моделі побудови соціалізму домінуючою ланкою була форсована індустріалізація. Роль аграрного сектора полягала в “обслуговуванні” процесу індустріалізації і в збереженні в країні стабільної ситуації з продовольства. Головним наслідком колективізації став здійснений індустріальний стрибок за який заплачено дорогою ціною: жертвами насильницького розкуркулення і голодомору, втратою селянами відчуття хазяїна, тривалою деградацією та дезорганізацією аграрного сектору.

Причинами встановлення тоталітарного режиму в СРСР були : відсутність традицій демократії, низький рівень політичної культури населення , поступове зростання партійного та державного апарату , диктатура ВКП (б) в політичній сфері, командно-адміністративна система управління державною економікою.

Про зміцнення тоталітаризму в Україні у 20 – 30-х рр. свідчать такі тенденції на процеси:

1. Утвердження комуністичної форми тоталітарної ідеології. Це утвердження йшло через безкомпромісну боротьбу з релігією (1930 р. ліквідовано УАКПЦ), ідеологічне протистояння із “зміновіхівською” інтелігенцією, (1924 р. – процес над т.зв. “Центром дій”), завоювання “Просвіт” (1929-1930 рр.. були закриті всі “Просвіти”),боротьба проти ухилів у партії. Монополію на істину мали забезпечити органи цензури створені на початку 20-х рр.

2. Монополізація влади більшовицькою партією, усунення з політичної арени інших політичних партій. Наприкінці громадянської війни в Україні легально існували три партії : КП (б)У як філіал РКП (б) ; Українська партія соціалістів-революціонерів боротьбистів, які з березня 1920 р. самоліквідувались і влилися до КП (б)У ; УКП – утворилися з лівого крила УСДРП на початку 1920 р., проіснувала до 1925 р. На ХУІ з’їзду ВКП (б) (червень 1930 р.) з усією відвертістю було заявлено : “Наша партія є хребет пролетарської диктатури . Наша партія керує усіма організаціями пролетаріату й усіма сторонами діяльності пролетарської диктатури, починаючи з придушення класових ворогів і закінчуючи питаннями коноплі, льону, свинарства…” До Конституції СРСР 1936 р. вперше увійшло положення про керівну і спрямовуючу роль комуністичної партії у політичній системі.

3. Зрощення правлячої партії з державним апаратом . У 1938 р. до Верховної Ради УРСР було обрано 304 депутати, з яких 222 комуністи, 36 комсомольців, 46 безпартійних. В 1934 р. серед керівників і спеціалістів важкої промисловості України комуністи становили ¼; серед директорів підприємств – майже 70%.

4. Встановлення жорстокого контролю держави над суспільним життям.

5. Встановлення монопольного контролю з боку партійно-державного апарату над економічною сферою, централізація керівництва економікою. Утворюється командно-адміністративна система , як певна форма організації суспільства (і відповідного типу управління). Особливо важливим елементом адмін.команд. системи був апарат – зв’язуюча ланка між “верхами” і “низами”. Управлінський апарат в Україні був досить громіздким : 1928 р. в народному господарстві було 1 млн.942 тис. робітників і службовців, з яких 242 тис. складали апарат органів державного і господарського управління, і ін. Управлінцем був кожен восьмий . На жаль кількість не переходила у якість. Командна економіка стала своєрідним фундаментом тоталітаризму в СРСР.Головним завданням масових репресій були:

1. Ліквідували організовану опозицію та інакомислення;

2. Забеспечили державу через систему ГУЛАГУ безплатною робочою силою;

3. Тримали під жорстким контролем хід суспільних процесів.

Перші кроки до масового терору – це боротьба із “шкідниками”, яка розпочалася в умовах згортання непу. Сигналом до неї стала “Шахтинська справа” (1928 р.) (Харківський центр”).

Після цієї справи розпочалася цілеспрямована боротьба проти кадрів української національної інтелігенції. “Звинувачення” і “викриття” наростали, як снігова лавина. Були сфабриковані такі справи, як : процес над “Спілкою визволення України” (1930 р.); “Українським національним центром”, “Українською військовою організацією”, справа про “контрреволюційну” організацію на селі тощо. Репресії на обійшли і владні структури. Згідно з рішенням ХУІ конференції ВКП(б) і ІІ Всеукраїнської конференції КП(б)У протягом 1929-1930 рр., в Україні була проведена “чистка” в 61 823 установах радянського державного апарату; з 338 тис. осіб, які проходили “чистку” звільнено майже 40 тис. (11%).

Репресії на початку 30-х рр. відповідно до настанов Сталіна застосовувались проти :

1. “шкідництва”;

2. “переродженців і дворушників” у самій партії;

3. “рештків ворожих класів”;

4. “рештків старих контрреволюційних партій”.

У січні 1934 р. столицю України перенесено з Харкова до Києва.

Для знищення тоталітарного режиму важливо не тільки знищити будь яку опозицію, не тільки прищепити суспільству вірус тотального страху, а й створити атмосферу взаємної недовіри, взаємної підозри.

3. Політика українізації.

Відбувались і певні зміни, у підході до національного питання. ХІІ з’їзду РКП(б) (17-25 квітня 1923 р.) поклав початок т.зв.політиці коренізації, яка мала сприяти зростанню в республіках неросійських , місцевих радянських і партійних кадрів , запровадження національних мов у сфері освіти і культури, і навіть армії. На Україні такий процес дістав назву “украінізації”. ЇЇ активні прихильники займали все більше місця в більшовицькій адміністрації України, серед них – О. Шумський, М. Скрипник, В. Чубар, В. Затонський та ін.

Було офіційно засуджено т.зв. тіорію боротьбі двох культур обстоювану секретарем ЦК КП(б)У Л. Лебедем, згідно з якою прогресивна російська пролетарська культура на Україні обов’язково мала перемогти відсталу українську, пов’язану з селом. Вже у 1927 р. українською мовою велося 70% всіх урядових справ. Партійні та радянські чиновники у масових масштабах мали пройти курси української мови. Зросла кількість українців в урядових установах і партії. До 1926-1927 рр. їх частка становила відповідно 54 і 52%. Почалася українізація і в військових частинах, яку підтримали М.Фрунзе і Якір.

В жовтні 1921 р. на Церковному соборі у Київі було утворено Українську Автокефальну Православну Церкву, яку очолив митрополит

В. Липківський. У 1924 р. вона мала вже 30 єпископів, 1500 священників, понад 1100 парафій та мільйони віруючих. Запровадження УАПЦ української мови в богослужінні сприяло піднесенню свідомості сотень тисяч віруючих.

Політика індустріалізації, яка була оголошена партією більшовиків викликала масовий приплив селянського населення до українських міст , що суттєво змінило етнічний склад міського населення і зумовила перевагу українців, які вже не русифікувалися у таких масштабах, як раніше. З посиленням українізації набувала дедалі більшого впливу в суспільному житті націонал-комуністична течія. ЇЇ представники щиро вірили у можливість поєднання доктрин більшовизму з процесами національно-культурного відродження. Найбільш яскравими представниками націонал-комунізму на Україні були М.Хвильовий та О. Шумський. М. Хвильовий виступав з осудом невідповідності теорії і практики більшовиків у національному питанні, а також викриттям партійних бюрократів як носіїв російського шовінізму. Висунуте ним гасло “Геть від Москви” орієнтувало українське національне відродження на культурні здобутки заходу і подолання провінціалізму української культури. Позиція М.Хвильового була підтримана наркомом освіти О. Шумським. В такому ж контексті слід розглядати публікації М. Волобуєва в журналі “Більшовик України” які засуджували колоніальну економічну політику Москви щодо України. Волобуєв доводив, що економіка СРСР не є єдиним однорідним цілим, а складається з різних своєрідних компонентів, одним з яких є Україна.

Період послаблення тоталітарного контролю партії над політичним і економічним життям України був дуже швидко ліквідований партією одночасно з непом.

 

Успіхи та наслідки українізації:

- на кінець1929 р., понад 80% загальноосвітніх шкіл і 30% вищих навчальних закладів вели навчання українською мовою;

- переживала піднесення й українська преса. Якщо у 1922 р. видання книжок українською мовою становило 27 % усіх надрукованих в Україні , то у 1927 р. – 50%;

- українська мова була запроваджена в державних і партійних установах, в армії , 1/3 діловодства велася українською мовою.

З метою утримання та посилення своєї влади російські комуністи розпочали політику українізації (на засадах і принципах марксизму). Але , головним наслідком цієї політики стало культурне відродження України, її мови та літератури. Найбільші успіхи були в освіті. З встановленням в СРСР одноосібного правління Сталіна наприкінці 20-х рр. українізація була припинена, хоча офіційних документів про це не існує. Правляча партія повернулася до традиційної для російської політичної еліти, політики русифікації та знищення будь-яких національних особливостей.

Запитання для самоконтролю

1. В якому міжнародному становищі опинилася Україна в 20-х рр.?

2. Якими етапами проходила інтеграція соціалістичних республік у СРСР?

3. Яку мету переслідував уряд, запроваджуючи індустріалізацію?

4. Які наслідки мала колективізація для України?

5. В чому проявляється наступ тоталітаризму у 20-30-х рр.?

 

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 |

При использовании материала ссылка на сайт Конспекта.Нет обязательна! (0.027 сек.)