Література


Дата добавления: 2014-11-24 | Просмотров: 1795


<== предыдущая страница | Следующая страница ==>

1. Грушевський М.С. Ілюстрована історія України. – К., 1990.

2. Гурій О.І., Ісаєвич Я.Д., Котляр М.Ф. та ін. Історія України: нове бачення. – Т.1. – К., 1995.

3. Історія русів. – К.,1991.

4. Крип’якевич І.П. Історія України. – Львів, 1990.

5. Полянська-Василенко Н. Історія України. В2 т. – Т.1. – К., 1992.

6. Яворницький Д.І. Історія запорозьких козаків. У 3 т. – К., 1990 – 1992.

7. Смолій В.А. Феномен українського козацтва в загально-історичному контексті // УІЖ, 1991. – №6.

 

 

Ключові терміни і поняття: шляхта, магнати, козацтво січове і реєстрове, Запорізька січ

 

Паралельно з ослабленням українських державних формацій після навали кочівників у XIII – XIV ст. на Півночі, над Балтикою, оформилась нова державна організація – Литва, яка не тільки об’єднала литовські племена, але й почала наступ на білоруські, а згодом і українські землі.

У середині ХІІІ ст. після утворення литовської держави, литовський князь Міндовг (1230-і рр.) зайняв Чорну Русь (Новгородок) і Полоцьке князівство, що призвело до зіткнення з князем Данилою Галицьким. Але у 1254р. було укладено мир, вони навіть поріднилися. Міжусобна боротьба довела литовську державу до розпаду. Вдруге об’єднав її у 1316р. князь Гедимін (1316 – 1341), здобувши білоруські та українські землі. Він зайняв Менщину (Мінськ), Берестейщину, Волинь, Турово-Пінщину і північну Київщину. Вибрав собі 1323р. столицею Вільно. Гедимін почав себе називати “королем литовським і руським”. Для зміцнення своєї держави Гедимін через подружжя своїх дітей пов’язав родинні зв’язки з українськими і білоруськими князями, сприяв поширенню української культури в Литві. Син Гедиміна – князь Любарт очолював українські сили у битві проти Польщі (к. Казимир ІІІ) і Угорщини (к. Людовіка). Ця битва закінчилася втратою Галичини і Холмщини на користь Польщі (1387р.)

А більшість території Волині приєднується до складу Литовської держави.

В результаті переможної битви на Синіх Водах з татарами (1362р.) великий князь литовський Ольгерд (1345 – 1377) оволодів Київщиною, Переяславщиною і Поділлям, дещо згодом під владою Литви опинилась більша частина Чернігово-Сіверської землі. В результаті цього територія Литовського князівства збільшилась майже вдвічі і за Ольгерда складалася на 90% з українських і білоруських земель.

Руські князі разом із литовськими панами становили провідну верству держави. Руська мова стала державною мовою, українська культура, освіта, право вільно розвивалися і панували в литовській державі. Православна церква була правлячою (10 із 12 синів Ольгерда були православними).

Після Ольгерда внаслідок міжусобної боротьби до влади прийшов його молодший син Ягайло (1377 – 1392), який в зв’язку із зовнішньою загрозою Великому Литовському князівству з боку Німецького ордену і Московського князівства за Чернігово-Сіверські землі змушений був зблизитись з Польщею і одружився з польською королівною Ядвігою і уклав 1385р. в Крево унійний союз з Польщею. Кревська унія поклала початок соціально-культурному і політичному впливові Польщі на Литву. Коронувавшись Польською короною, великий литовський князь Ягайло зобов’язався зробити католицтво державною релігією у Литві, приєднати її до Польщі, а разом з нею українські та білоруські землі. Однак завдяки енергійній діяльності Вітовта (1392 – 1430) племінника Ольгерда, (який тому віддав Литву) підтриманого українськими і білоруськими феодалами, Велике князівство Литовське збереглося як незалежний державний організм і проіснувало до 1569р.

Соціально-політичний устрій українських та білоруських земель тривалий час зберігав в основному свій попередній зміст. Князі з династії Гедиміновичів лише змінили колишніх Рюриковичів й визнали верховну владу над собою великого князя литовського. Саме цим пояснюється порівняно легке утвердження влади Литви над Україною. Для українців литовське панування було набагато меншим злом, ніж тяжке золотоординське ярмо. До цього слід додати, що литовці досить швидко потрапили під вплив більш культурної Русі, яка сприяла розвитку і могутності Литовського князівства.

1413р. у Городні укладено нову литовсько-польську унію, за якою тільки католики могли брати участь у великокнязівській раді. Відвертий наступ української знаті за утвердження свого пріоритетного становища стався після смерті Вітовта (1430). Тривалий час Литовське князівство було ареною жорстокої битви різних політичних груп.

Вході цієї боротьби були відновлені удільні князівства Київське (1440) і Волинське (1445). При цьому Київське князівство охоплювало не тільки Київську землю, а й Переяславщину і Брацлавщину, що фактично було відновлення української державності на короткий час до 1470р. У подальшій боротьбі українських феодалів проти литовського централізму і переваги польських впливів помітну роль відіграли виступи князів Івана Гольшанського, Михайла Олельковича, Федора Більського (1480), а також повстання Михайла Глинського (1508). Однак повсталим не вдалося підняти широкі верстви населення, в тому числі більшість магнатів і православної шляхти, які в цілому інтегрувалися в політико-адміністративну систему литовської держави і не боялися реставрації удільно-князівського ладу.

В І чверті ХVI ст. Чернігівщина і Новгород-Сіверщина остаточно потрапили під владу Великого князівства Московського.

Основою економіки України у XIV – ХVІ ст. були землеробство і традиційні промисли: мисливство, бортництво, рибальство, причому останні переважали у господарській діяльності значної частини населення. Правовою базою у державі був “Литовський статут”, що мав три редакції: 1529р. – Старий, 1566р. – Волинський і 1588р. – Новий, в основу яких було покладено традиційні норми місцевого звичаєвого і писаного (“Руська правда”) права.

Цей статут був також головним збірником права на Україні, в тому числі головним джерелом українського права на Гетьманщині; на Правобережжі він діяв аж до 1840р.

Литовський статут узаконював права феодалів на володіння землями й поневолення та закріпачення селян, а також численні привілеї. Так, статут 1566р. остаточно скасував всі обмеження шляхетської земельної власності, закріпив за шляхтою законодавчі права і створив організоване представництво шляхти на загальнодержавних сеймах.

Статутом 1588р. було остаточно закріпачено українське селянство. За селянами зберігалося лише право на володіння рухомим майном, необхідним для виконання повинностей на земельних наділах, якими вони користувалися.

2. Боротьба проти Москви і татарської небезпеки, а також Лівонська війна вимагали від Великого Литовського князівства величезних витрат на військові потреби, надзвичайного напруження всіх сил литовської держави. Допомогу їй могла надати Польща, яка головною умовою поставила об’єднання в один державний організм обох країн. Побоюючись втратити своє панівне становище, литовські та українські магнати виступили проти остаточного злиття з Польщею. Натомість шляхта українська і білоруська, прагнучи розширити свої станові привілеї на польський зразок та обмежити владу магнаторії, підтримала ідею об’єднання. Після гострої політичної боротьби завершив свою роботу Люблінський сейм (серпень 1569р.), який об’єднав Литву і Польщу в одну державу – Річ Посполиту з одним спільним сеймом, сенатом і королем. Литва зберігала деякі елементи автономії лише в межах своєї етнічної території й частково Білорусії. Під владою Польщі опинилися майже всі українські землі, які поділялися на воєводства: Руське (Галичина), Белзьке, Підляське, Волинське, Подільське, Брацлавське, Київське, Берестейське, пізніше – Чернігівське.

Шляхта українська, литовська і польська зрівнялися в правах і отримували право володіння маєтками у межах всієї держави.

Це означало посилення польської експансії, що супроводжувалась зростанням соціального гноблення. Вже в І половині XVI ст. розвиток фільваркової системи, посилений вивіз хліба на ринок, зменшення селянської оранки і збільшення панщини зумовили серйозні зрушення в соціальному житті. Люблінська унія посилила намагання української, литовської шляхти та магнаторії максимально використати свої привілеї, щоб закріпачити селянина. Величезні земельні простори Брацлавщини, Київщини, Лівобережжя опинилися в руках українських, переважно волинських, а також польських магнатів, які створювали тут свої латифундії і намагались утвердити кріпосницькі порядки. Так, на лівому березі Дніпра князь Ієремія Вишневецький володів значною частиною Полтавщини, 56 містечками і селами, 39610 господарствами і 423 млинами.

Утвердження Польщі на українських землях супроводжувалось намаганням польської шляхти і магнаторії денаціоналізувати український народ, змусити його зректися своєї мови і культури. Особлива роль в експансії католицизму на Україні належала єзуїтам (з 1564р.), які стали головним фактором утвердження католицької реакції в Речі Посполитій.

Більшість православних ієрархів прагнучи домогтися рівноправності православ’я з католицизмом в новій державі пішли на визнання зверхності Ватикану. У 1596р. у Бересті було проголошено об’єднання католицької і православної конфесій. Однак унія викликала гострі протести і протидію всіх верств українського населення, в тому числі більшості української знаті і шляхти. В результаті в Речі Посполитій почали функціонувати три церкви: католицька, православна і греко-католицька (уніатська).

Наступ католицизму, обмеження в правах православних, ліквідація традиційних соціальних інститутів призвело до деградації значної частини тогочасної української еліти. Цей процес не обминув і українську шляхту. Однак основна маса українського населення не піддавалась ополяченню й окатоличенню. Активну діяльність на захист православ’я розгорнули і ті нечисленні представники української знаті, які ще залишилися вірними своєму народу. Серед них чільне місце посідає князь Костянтин Острозький, один з найбагатших і найвпливовіших магнатів. З його меценатством пов’язане створення в його резиденції м. Острозі значного культурного осередку, школи, друкарні, діяльність гуртка визначних українських вчених, письменників, які розгорнули боротьбу православ’я проти католицизму та уніатства.

 

Виникнення українського козацтва.

Термін “козак” згадується вперше у Початковій монгольській хроніці (1240р.) (“одинокий” “схильний до завоювання”). Пізніше цей термін зустрічається у 16 ст. у словнику половецької мови “Кодекс Куменікус” (1303) та в одному додатку до грецького збірника житій святих “Синаксаря”. “Страж” “розбійник”.

Польсько-Литовський хроніст М. Стрийковський вважав (XVIІ ст.), що козаки походять від стародавнього ватажка “Козака”, який боровся з татарами.

Версії, щодо походження:

1. “Хозарська”.

2. “Чорно-клобуцька” – тюркські племена в Пороссі на кордоні із степом.

3. “Черкеська” – (“черкеси”) “черкеси” з Тьмутаракані.

4. “Татарська” – татарські поселення на Київщині за часів Володимира Ольгердовича та Вітовта.

5. “Автохтонна” – спадкоємці вічових громад Київської Русі.

6. “Болохівська”.

7. “Бродницька” (пониззя Дунаю) слов’янське степове населення.

8. “Уходницька” – громади вільних озброєних людей.

9. “Захисна” – з метою відсічі татарській загрозі.

10. “Соціальна” – козацтво з’явилося внаслідок посилення економічного, політичного, національного і релігійного гніту, яке штовхало селянство до масових втеч на вільні землі та самоорганізацію у нових місцях проживання.

 

Чинники, що сприяли появі козацтва:

1. Існування великого масиву вільних земель зі сприятливими умовами для життя...;

2. Досвід освоєння південних територій;

3. Природне прагнення людей до міграції у пошуках кращого, до самозабезпечення... .

 

Необхідність виникнення козацтва зумовлена:

1. Зростання великого феодального землеволодіння (з 15 ст.).

2. Посилення феодальної експлуатації, прогресуюче закріпачення, наростання релігійного та національного гніту.

3. Наростання зовнішньої загрози (захист від турків і татар).

Турки називали козаків буткалами, тобто змішаним народом.

Фактично майже до кінця XVI ст. термін “козацтво” фіксував не соціальний статус, а спосіб життя, рід занять.

1572р. універсал Сигізмунда ІІ Августа – встановив козацький реєстр в 300 чол. – “регулярне військо”. Стефан Баторій вписав в реєстр 500 чол., 1590р. – 1 тис., 1625 – 6 тис., 1630 – 8 тис.

Організаційно реєстрове (городське) козацтво 1625р. складалося з 6 полків: Білоцерківський, Канівський, Черкаський, Корсунський, Переяславський, Чигиринський.

“Ординація війська Запорізького реєстрового” (1638р.)обмежила права козаків.

Поява реєстрового війська поклала початок двом важливим суспільним процесам:

а). утворенню реєстрових збройних формувань;

б). легітимізації козацького стану – юридичному визнанню козацтва.

Основними завданнями реєстровців були охорона кордонів та контроль за нереєстровими козаками.

Отже, протягом XV – XVI ст. у суспільстві формується нова соціальна верства – козацтво, яке виникло як опозиція, як виклик існуючій системі, як нова еліта, що небезпідставно претендувала на роль політичного лідера і владу.

 


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 |

При использовании материала ссылка на сайт Конспекта.Нет обязательна! (0.027 сек.)