Література


Дата добавления: 2014-11-24 | Просмотров: 2569


<== предыдущая страница

1. Конституція України. – К., 1996.

2. Військова доктрина України. Голос України.-1993.-27 жовтня.

3. Бойко О. Історія України. – К., 1997.-с. 499-544.

4. Історія України: нове бачення. У 2т. Під ред. В.А.Смолія.-т.2-К., 1996.-С.429-493.

5. Історія України. Під ред.В.А.Смолія.-К.,1997.-с.368-418.

6. Хто є хто в політиці.-К., 1996.-Випуск 3.-с.378-460.

 

З початку 1980-их рр. криза в СРСР охопила усі сфери життя. Розладнана економіка хронічно не забезпечувала потреб країни.. Короткочасне зростання промислового виробництва у 50-х – на початку 60-х рр. змінилось нестримним падінням його темпів. На Україні вони були ще більшими, ніж по союзу в цілому. Розладнана економіка призводила до падіння життєвого рівня населення. Спроби піднесення сільськогосподарського виробництва, зростання капіталовкладень у виробництво техніки, добрив не давали належної віддачі з огляду на принципово слабку ефективність радгоспно-колгоспної системи взагалі. СРСР виявився зрештою нездатним забезпечити населення продовольством і щорічно ввозив з-за кордону мільйони тонн зерна за рахунок продажу нафти, газу та інших природних ресурсів, які нещадно експлуатувались радянською економікою і вели до екологічної кризи. В цих умовах Україна вкладала значно більше, ніж отримувала із загальносоюзного бюджету.

В цих умовах партійне керівництво на чолі з М.Горбачовим наважилось на певну перебудову радянської системи. На квітневому (1985 р.) пленумі ЦК КПРС було проголошено про зміну економічної, соціальної та зовнішньої політики і взято курс на “перебудову”, “демократизацію“ і “гласність“.

26 квітня 1986 року стався вибух на Чорнобильській АЕС, що стало катастрофою глобального масштабу. Мільйони людей були піддані згубному впливу радіації. Трагедія Чорнобиля ще раз засвідчила злочинне нехтування режимом долею мільйонів людей, їх здоров’ям і добробутом, показала абсолютну безправність України перед центром. Разом з тим Чорнобильські події не могли не сприяти пробудженню до активних форм протесту широких верств громадськості України.

Критичний політичний і економічний стан та щедрі обіцянки і широка реклама нового курсу, зроблені на заході, не давали режимові змоги вдатися до рішучого придушення опозиції. Чисельність незалежних груп зростає, їх осередки виникають в різних регіонах України. З’являються організації з різними політичними концепціями, програмами культурного відродження, об’єднані критичним ставленням до існуючого режиму: антисталінське товариство “Меморіал”, Спілка Незалежної Української Молоді ( очолена Д. Корчинським), Християнський Демократичний Фронт, товариство “Спадщина”, екологічна організація “Зелений світ” ( на чолі з Ю. Щербаком). У лютому 1989 р. у Києві відбулася установча конференція товариства Української мови ім. Т. Шевченка ( голова Д. Павличко). Рух об’єднував не тільки українців, а і представників інших національностей, став фактично організацією всіх демократичних сил на Україні.

16 липня 1990 р. ВР було прийнято Декларацію про державний суверенітет України, що стало основою для творення незалежної української держави. Цьому сприяли прийняття Декларації про державний суверенітет Росії (червень 1990 р.), розгубленість депутатів комуністів через відставку Івашка, постійні багатотисячні мітинги, що супроводжували роботу ВР, та шахтарський страйк.

Декларація складалася з десяти розділів, у ній було закріплено всі три види суверенітету – державний, народний і національний.

УРСР у відповідності з Декларацією, не стала незалежною державою. Всі її положення радше стосувалися майбутньої держави України, проте Декларація стала юридичною основою для подальшого просування шляхом незалежності. Новим політичним чинником суверенізації України стали робітничий (страйк шахтарів) та студентський (голодовка й демонстрація) молоді рухи..

Однак КПРС і надалі продовжувала контролювати всі важелі влади в суспільстві. Фактично якихось суттєвих структурних змін режиму не сталося. Поглиблення економічного хаосу який посилювався протидією партійної номенклатури економічним реформам, призвела до критичного стану все суспільне життя. Так, у серпні 1990 р. ВР України прийняла закон про економічну самостійність республіки, у червні 1991 р. вона вирішила встановити свою юрисдикцію над усіма підприємствами України. Однак економіка республіки, як і СРСР у цілому, лишилася не реформованою: субсидії нерентабельним підприємствам складали до 45% державних витрат. Адміністративний метод, старі зв’язки вже не діяли, а до створення нових було далеко. Розпочався спад виробництва, у 1990р. національний дохід скоротився на 4%, а у 1991р.- ще на 13%. Підвищення роздрібних цін 2 квітня 1991р. вдвічі ( у січні 1992р. вони вже перевищували рівень грудня 1990р. у 8 разів, їх зростання щонайменше у 1,5 рази перевищувало зростання доходів), привело до різкого погіршення життєвого рівня населення. Стимулу ж для розвитку економіки “лібералізація “ цін не дала, оскільки проводилась в умовах збереження монополізму на ринку. Консервативні бюрократичні кола фактично наполягали на повернення до старого курсу. 19 серпня 1991р. було зроблено спробу державного перевороту. Було створено т.зв. Державний комітет надзвичайного стану (ДКНС), який повинен був взяти під контроль все життя в країні і зберегти колишній порядок. Завдяки рішучім діям демократичних сил Росії під керівництвом президента Б. Єльцина путч закінчився провалом. Настав крах централістських структур, що інспірували заколот, – була заборонена КПРС, розвивався центральний уряд, поставлено питання про ліквідацію найжахливішого інструменту репресій – КДБ. Демократична революція в Росії створила підґрунтя для дальшої реалізації права на самовизначення в окремих республіках, ряд із них проголошує незалежність. У таких умовах зникла сама рація існування Союзу. 24 серпня 1991р. депутати українського республіканського парламенту майже одночасно прийняли Акт проголошення незалежності України,(“за” – 346, “проти” – 1 ), а також проголосували за демократизацію армії, правоохоронних органів. В Україні заборонялась діяльність КПУ.

Так у своєму розвитку процес горбачовської перебудови пройшов кілька етапів:

1-й етап (квітень 1985 – січень 1987рр.) – визрівання політичного курсу перебудови..

2-й етап (січень 1987 – літо 1988рр.) – усвідомлення основних завдань перебудови, формування і розширення її соціальної бази. На цьому етапі перебудови була сформульована, узгоджена, а згодом і обнародувана стратегічна тріада перебудови : нове політичне мислення, радикальна економічна реформа ( червневий (1987р.) Пленум ЦК КПРС ) , демократизація усієї політичної структури. Йде активне формування соціальної бази перебудови.

3-й етап ( літо 1988 – травень 1989рр.) – зміщення рушійних сил перебудови зверху вниз.

4-й етап ( травень 1989 – лютий 1990рр.) – розмежування та консолідація полярних політичних сил у суспільстві, їхнє відкрите протистояння.

Лютневий (1990р.) Пленум ЦК КПРС голосує за відміну 6-ої статті) Конституції СРСР, яка проголошувала КПРС ядром політичної системи, керівною і спрямовуючою силою. Відкривається новий етап перебудови.

5-й етап (лютий – грудень 1990р.) – поступовий перехід політичного керівництва СРСР вправо і радикалізація народних мас. Наприкінці 1990-го року політична палітра нових партій України була хоч і дуже строкатою, але чітко визначеною: на правому фланзі – Українська християнсько-демократична партія ( УХДП ), Українська народно-демократична партія (УНДП), Українська Республіканська партія (УРП), у центрі – Українська селянсько-демократична партія (УСДП), Партія зелених України (ПЗУ), Партія демократичного відродження України (ПДВУ), на лівому фланзі – Спілка трудящих України за соціалістичну перебудову (СТУ ) та ін.

6-й етап (грудень 1990 – серпень 1991рр.) – кінець перебудови.

Принципові орієнтири перебудови “ плюралізм “, “ демократія “, “ гласність “ спочатку витісняються а потім змінюються в офіційній політиці на “дисципліну”, “порядок” та “стабільність”.

Спостерігається чітко виражене намагання “архітектора перебудови” втриматися у рамках “історичного вибору” та ін.

Стан економіки : 1991р. ВСП був на 11,3% меншим ніж у 1990р.; вироблений НД відповідно зменшився на 11,2%. Падіння розвитку промисловості республіки становило 4,8%, а с/г – 13,2%. Грошові доходи зросли на 87,1% порівняно з1990р. В1991р. промисловість СРСР була відкинута за обсягом виробництва до рівня 1986р., а ВНП відповідав рівню 1985р.

Перебудовчі процеси в Україні збігаючись із загальносоюзними тенденціями суспільних перетворень все ж мали і свої особливості:

– уповільнений темп політичних процесів;

– низький рівень активності населення;

– відсутність відкритого насилля як засобу вирішення внутрішніх проблем;

– перетворення Чорнобильської трагедії з екологічного фактору суспільного життя на потужний політичний.

Ці особливості зумовлені структурою економіки республіки; стабільністю українського товарного ринку; порівняно меншою люмпенізацією населення; певним консерватизмом; уповільненістю, зваженістю, що притаманні ментальності українців тощо.

Відразу потому, після 24 серпня 1991р. почалася підготовка до референдуму 1 грудня, що мав підтвердити гаданий Акт. У референдумі взяли участь 84,18% громадян України, з них 90,32% підтвердили Акт про незалежність. Ця безпрецедентна в новій українській історії подія засвідчила, що на Україні завершилося формування свідомої своїх політичних, господарських, та культурних інтересів національної спільноти.

Президентом України був обраний Л. Кравчук (61,6% голосів).

Усвідомлюючи відповідальність за наслідки референдуму, президент та ВР взяли курс на розбудову української державності. На зустрічі 7 – 8 грудня 1991р. глав держав України, Білорусії та Росії у Біловезькій пущі було заявлено про те, що СРСР припиняє своє існування і про створення “Співдружності незалежних держав “, 21 грудня в Алма-Аті про приєднання до СНД заявили інші республіки колишнього СРСР (за винятком країн Балтії та Грузії). М.Горбачов змушений був подати у відставку.

Реакція світового співтовариства на результати всеукраїнського референдуму була несподівано дружньою: за грудень 1991р. незалежність України визнали 68 держав.

Впродовж 1992р. Україну визнали ще 64 держави. Міністерство закордонних справ , долаючи різноманітні ускладнення, почало розгортати мережу своїх посольств.

Створення СНД розглядалося Росією як зародок державного утворення, яке повинно було зберегти і по можливості розвинути успадковані від Радянського Союзу зв’язки між колишніми союзними республіками. На противагу цьому Україна вважала СНД міжнародним механізмом, який доповнював і координував процес формування якісно нових двосторонніх відносин з незалежними державами.

Формування багатопартійності.

Одним з головних елементів демократичної політичної системи є багатопартійність, адже саме політичні партії є зв’язуючою ланкою між урядом і народом. Новітня історія багатопартійності в Україні пройшла в своєму розвитку кілька етапів:

І етап “зародження багатопартійності” (середина 1988 – березень 1990р.).

ІІ етап “Вихід багатопартійності на державний рівень” (травень 1990 – серпень 1991рр.).

ІІІ етап “Становлення багатопартійності” (з серпня 1991р.).

Усі партії мають досить різнобарвний політичний спектр, але всі вони належать до трьох класичних політичних напрямів – лівого, правого та центристського. Ліве крило утворюють 7 політичних партій, наймогутніші серед них є КПУ, СПУ та селянська партія України. Праве крило формують 13 партій національного та націоналістичного спрямування, найпомітніші серед них: Народний Рух, УРП, Конгрес українських націоналістів, ХДПУ, УНА, ДПУ. Названі партії лівого і правого крила є найбільш організаційні та ідейно – політично сформовані. Центристами вважають себе 30 партій України, які базують свою діяльність на ідеях соціал-демократії або ж на лібералізму. Центристські сили на сьогодні є ще слабкими. Так, в 1998р., до ВР потрапили лише 4 центристські партії (Партія Зелених України, НДП, Громада, СДПУ(о)).

Характерними рисами розвитку багатопартійності на сучасному етапі є:

1. Мультіпартійність (значна кількість, у 1998р. в Україні налічувалось 52 партії).

2. Нечисельність партійних лав.

3. Невизначеність соціальної бази.

4. Значна частина партій створювалася не на основі консолідації навколо ідеї.

5. Локальність партійного впливу.

6. Порівняно чітка географічна зорієнтованість партій.

7. Поява на політичній арені незареєстрованої “партії влади”.

Отже, процес формування багатопартійної системи в Україні триває, активізується пошук партіями свого політичного обличчя та визначення місця в суспільстві.

У жовтні 1993р. ВР прийняла «Воєнну доктрину України», в якій проголошувалося, що Україна не бачить у сусідніх країнах супротивників, а її Збройні сили призначені винятково для гарантування національної безпеки.

В цілому процес розбудови української армії мав керований і поступальний характер, але у його розгортанні виявилось багато проблем. Це проблеми Чорноморського флоту, конверсії, кадрів, соціального захисту військовослужбовців, раціональної організації військової освіти тощо.

2. Економічний стан держави. На шляху творення національної економіки (1991р. – 1 пол. 1994р.).

Першочерговим завданням творення вітчизняної економіки було визначено перехід від командної до ринкової економіки.

Весною 1992р. в Україні вже були всі ознаки глибокої економічної депресії. Підтвердженням цього є такі факти: в квітні 1992р. обсяг продукції промисловості скоротився на 14,1%, в тому числі виробництво товарів народного споживання впало на 20%, а продовольчих товарів – на 32%.

Нерішучість дій уряду (насамперед з розгортанням процесів приватизації та демонополізації), а також нездатність його внести корективи у хід реформ призвели до масового незадоволення народу і відставки кабінету В.Фокіна восени 1992р.

Новим прем’єр-міністром 13 жовтня 1992р. ВР затвердила Л.Кучму. Уряд Л.Кучми спробував стабілізувати економічне становище посиленням адміністративних методів управління, спираючись на державний сектор, у якому була зосереджена основна частина виробничого потенціалу України. Відбувалась розбудова ринкової інфраструктури, динамічнішими стають процеси роздержавлення.

З жовтня 1992р. розпочався прискорений процес лібералізації економіки, на середину 1993р.індекс адміністративного регулювання впав з 80% до 35% . Інфляційний потенціал, який був накопичений у попередній період став настільки сильним, що уряд мусив на початку 1993р. підняти в 1,8 рази фіксовані ціни. Шляхом адміністративних заходів було досягнуто певне відновлення керованості економікою, що сприяло скороченню спаду виробництва, падіння ВНП в 1 кварталі 1993р.

У вересні 1993р. Л.Кучма пішов у відставку. З цього моменту, за рішенням ВР, вся повнота влади зосереджена в руках президента України Л.Кравчука. Виконуючим обов’язки прем’єр-міністра став голова Донецької міської ради Ю. Звягільський. У жовтні 1993р. після кількох розглядів на засіданнях Кабміну була схвалена «Концепція плану економічного і суспільного розвитку та державного бюджету України на 1994р.», яка формально проголошувала курс на послідовне просування до ринку, визначала пріоритети розвитку економіки та засоби їх досягнення, економічні, правові та адміністративні регулятори економічних процесів.

В грудні 1993р. у схвалених ВР головних напрямах діяльності уряду висувалася ідея поступовості реформ. Почалося згортання засобів економічної лібералізації та відновлення адміністративних методів управління.

До 80% зріс рівень прямого та непрямого регулювання цін. Влітку 1994р. індекс адміністративного регулювання економіки у 2,5 рази перевищив відповідний показник середини 1993р.

Динаміка інфляції в липні 1994р. була найнижчою (2,1%) за 3 попередні роки.

Уповільнено темпи зростання цін на споживчі товари та послуги.

Реалізація нового соціально-економічного реформаційного курсу та його наслідки, друга половина 1994 – 1998 рр.

Економічна криза на початку 90-х років негативно вплинула на рівень життя та на соціальну структуру суспільства. Після лібералізації цін 1992р. основна маса населення опинилася за межею бідності.

Форсоване розшарування суспільства призвело до соціальної поляризації: бідні – 64%, багаті – 10%.

У соціально-економічній політиці було визначено такі основні напрями та пріоритетні завдання.

1. Фінансова стабілізація – послаблення податкового пресу, подолання платіжної кризи, поглиблення банківської реформи.

2. Регульована та контрольована державою лібералізація цін.

3. Докорінна структурна перебудова виробництва з метою створення ринкової економіки на основі розширення приватного сектора.

4. Децентралізація управління економікою

5. Лібералізація зовнішньоекономічних зв’язків, чітке визначення пріоритетів у регіональному спрямуванні зовнішньоекономічної політики.

6. Соціальний захист, який передбачав докорінні реформи заробітної плати, соціальної допомоги та соціального страхування, передача через акції у приватне користування населення державного майна.

За чотири роки після проголошення нового реформаційного курсу в економічній сфері відбулися певні зрушення, зародилася низка позитивних тенденцій та процесів:

1. Часткова фінансова і цінова стабілізація. У 1993р. інфляція в Україні становила понад 1000% , в 1994р. – 500%. В 1995р. інфляцію вдалося призупинити, в січні вона становила 21,2%, а вже в травні – 4,6%.

2. Певні структурні зрушення. В першій половині 1998р. недержавний сектор виробив 65,9% промислової продукції.

3. Започаткування процесу повернення капіталу в Україну.

4. Інтенсифікація процесу приватизації (до 1995р.було приватизовано 8 тис. підприємств).

5. Роздержавлення землі і майна сільськогосподарських підприємств (4 млн. громадян отримали земельні ділянки у приватну власність).

6. Перегляд податкової системи з метою зменшення податкового тиску на економічну діяльність і забезпечення рівності юридичних і фізичних осіб усіх форм власності. З 1995р. оподаткування прибутків юридичних осіб здійснюється за 30%-ю ставкою. Ставка на ПДВ знизилась до 20%.

Прийняття Конституції України завершило процес становлення політичної системи республіки як єдиного цілісного організму, з більш-менш чіткою визначеністю його структурних елементів, їхнього функціонального призначення. Конституція України – є документом на перспективу, з одного боку вона фіксує та регламентує те, що існує в реаліях (ст.4 стверджує, що в Україні існує єдине громадянство) з іншого-вона є своєрідною юридичною програмою нашої країни, яка визначає та стверджує головні принципи та цілі майбутнього розвитку державотворчого процесу (ст.1. Конституції України акцентує: «Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава»).

З прийняттям Конституції конституційний процес не закінчується. Так як необхідно провести роботу щодо тлумачення та конкретизації норм і принципів Конституції та зафіксувати їх у системі кодексів. Крім того, з розвитком держави і суспільства виникатиме нагальна потреба у змінах, доповненнях та додатках до існуючого Основного Закону держави. Сьогодні законодавча база України переживає період становлення. Протягом 1990 – 1998рр. Прийнято загалом понад 1200 законодавчих актів. Проте сформована законодавча база в Україні, ще не забезпечує повною мірою потреб держави та суспільства в правовому регулюванні суспільних відносин. За експертними оцінками, для повного правового регулювання процесів, що відбуваються в державі та суспільстві, необхідно прийняти ще майже 1,5 тисячі законів.

Отже, суть конституційного процесу полягає у забезпеченні становлення та розвитку правової системи держави, утвердженні законності та правопорядку в суспільстві, вихованні правової свідомості та формуванні політичної культури населення.

У Конституції 1996р. знайшли закріплення принципові положення стосовно захисту прав людини і громадянина, що містяться в основоположних міжнародних документах.

Конституція України закріплює широкий спектр прав та свобод людини і громадянина, що охоплює усі без винятку права і свободи, які прийнято вважати демократичною світовою спільнотою за відповідні гуманістичні стандарти у цій сфері суспільного і державного життя.

До інших основних положень Загальних засад Конституції України належать перш за все ті, що стосуються мовної політики. Вони визначають, що державною мовою в Україні є українська, всебічний розвиток і функціонування якої в усіх сферах суспільного життя на всій території України забезпечується державою. Поряд з цим гарантується вільний розвиток, використання і захист російської та інших мов національних меншин.

Основні напрямки зовнішньої політики України:

– Участь у загальноєвропейському процесі.

– Співробітництво у рамках СНД.

– Співробітництво з державами європейської співдружності та НАТО.

– Активна участь у діяльності ООН та інших міжнародних організацій.

Розглянемо перший напрямок зовнішньої політики України.

Участь у загальноєвропейському процесі. Головний його зміст – недопущення локальних війн, подолання економічного занепаду в СНД, уникнення політичної нестабільності, відмова від закликів переглянути кордони.

Головні документи, на яких він базується:

– Підсумковий документ Гельсінкської наради 1975р.;

– Паризька хартія для нової Європи 1990р.;

– Паризька декларація «Виклик часові змін» 1992р.

Історична для нашої держави подія сталася 9 листопада 1995р., коли Комітет Міністрів Ради Європи юридично затвердив рішення Парламентської асамблеї Ради Європи про вступ України до цієї організації (Україна стала 37 членом РЕ, 38-м – Хорватія, 39-м – Росія і т.д.).

Для України вступ до Ради Європи означає:

– Визнання авторитету України.

– Право входження в усі європейські структури.

– Поглиблення демократичних перетворень (піднесення на вищий рівень питання дотримання прав людини, впровадження інституту спеціальних уповноважень з прав людини на місцях та ін.).

– Участь у виробленні спільної політики.

У 1996р. Україна стала також членом однієї з «молодих» європейських організації – Центральноєвропейської ініціативи, до якої входять 15 держав Центральної та Східної Європи. У травні 1999р. відбувся самміт голів держав цієї організації у Львові. Успіхом України на зовнішньополітичної арені можна вважати участь у роботі такої організації, як Чорноморське економічне співтовариство. У червні 1998р. ця організація набула статусу міжнародної економічної регіональної організації. Особливо слід відзначити співпрацю України з такою престижною міжнародною організацією, як Організація з безпеки і співробітництва в Європі. Делегація України брала участь у роботи 5 сесії парламентської асамблеї цієї організації, яка обговорювала модель загальноєвропейської безпеки на 21 століття. Україна виступила з ініціативою створення без’ядерної зони в Центральній та Східній Європі.

Широко розвивається співпраця України і з членами СНД, як на державному, так і на недержавному рівні. Набувають популярності міжнародні спільні підприємства (СП), які вже зараз відіграють важливу роль в економіці держави.

У співпраці з НАТО Україна має вагомі здобутки. В липні 1997р. під час Мадридського самміту країн-членів НАТО, на якому до складу цієї організації було прийнято Чехію, Польщу та Угорщину було підписано спеціальну Хартію про особливе партнерство між НАТО та Україною. У 1998р. відкрито офіс військового представництва НАТО в Києві. Україна активно співробітничає з ООН, де виступає із закликами не допустити локальних і етнічних воїн; пропонує власні шляхи в урегулюванні міжнаціональних конфліктів, посилає свої миротворчі війська в «гарячі точки», наприклад в Косово. З 1.01.2000р. Україна стала непостійним членом Ради Безпеки ООН.

Співпраця України з іншими міжнародними організаціями, зокрема з Європейським Союзом, асоційованим членом якого наша держава прагне стати, складається не досить успішно. У грудні 1999р. ЕС прийняв декларацію про майбутні відносини з Україною. Документ витримано у доброзичливому тоні, але про прийняття України до цієї організації мови не йде через вкрай повільне проведення Україною економічних реформ. Особливо перспективними для України є зв’язки з країнами Азії та Африки, куди Україна має змогу постачати високотехнологічну продукцію, зброю.

 

Запитання для самоконтролю

1. Які реформи були проведені в період перебудови?

2. Яким чином відбувалися демократичні процеси в Україні?

3. Як здійснювалося державотворення після проголошення незалежності?


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 |

При использовании материала ссылка на сайт Конспекта.Нет обязательна! (0.03 сек.)