Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Дата добавления: 2014-11-24 | Просмотров: 1588

1. Бронштейн И.Н., Семендяев К.А. Справочник по математике для инженеров и учащихся втузов. ― М.: Наука, Физматлит, 1998 и последующие издания.

2. Бэлл Э.Т. Творцы математики: Предшественники современной матема-тики./ Пер. с англ. – М.: Просвещение, 1979.

3. Бурбаки Н. Очерки по истории математики \ Пер. с франц. – М.: Издательство иностранной литературы, 1963.

4. Клейн Ф. Лекции о развитии математики в XIX столетии: В 2-х томах. Т.1 / Пер. с нем. – М.: «Наука», 1989.

5. Колягин Ю.М. Алгебра и начала анализа. 11 кл.: Учебник для обще-образовательных учреждений – М.: Мнемозина, 2004.

6. Математический энциклопедический словарь./ Гл. ред. Ю.В.Прохоров, – М.: Сов. энциклопедия, 1988.

7. Молодший В.Н. Основы учения о числе в XVIII и начале XIX века. ― М.: Учпедгиз, 1963.

8. Пискунов Н.С. Дифференциальное и интегральное исчисления. T. 1. – СПб.: Главн. редакция физ–мат. литературы, 1996 и последующие издания.

9. Письменный Д.Т. Конспект лекций по высшей математике. – М.: Айрис-пресс, 2003 (и последующие издания).

10. Фейнман Р., Лейтон Р., Сэндс М. Фейнмановские лекции по физике, вып.2. Пространство, время, движение. – М.: Издательство «Мир», 1965.

[1] Киселёв Андрей Петрович (1852 – 1940) – выдающийся педагог – математик; автор самых популярных отечественных учебников по алгебре и геометрии для средней школы, издававшихся с 1884 по 1972 годы.

[2] Колягин Юрий Михайлович (родился в 1927 году) – заместитель директора Московского педа-гогического НИИ, доктор педагогических наук, профессор.

[3] Эйлер Леонард (Euler Leonhard, 1707–1783) – математик, механик и физик, один из крупнейших учёных XVIII века. Действительный член (академик) Петербургской АН, он жил и работал в Санкт-Петербурге с 1727 по 1741 год, а затем с 1766 года до конца жизни; самый плодовитый математик всех времён и народов.

[4] Нью́тон Исаак (Newton Isaac, 1643 – 1727) – английский физик и математик, создавший теоретические основы механики и астрономии, открывший закон всемирного тяготения, разработавший (наряду с Лейбницем) дифференциальное и интегральное исчисления. Формулу бинома для целых значений показателя степени знали ещё древние китайцы, но названа она в честь Ньютона, поскольку он первый решился на исследование бинома для дробных и отрицательных показателей степени.

[5] Комплексный – (от латинского complexus – связь, сочетание) – совокупный, представляющий собой группу чего-либо.

[6] Фе́йнман (Feynman) Ричард Филлипс (1918 – 1988) – американский физик-теоретик, один из основателей квантовой электродинамики.

[7] Ещё в середине прошлого столетия по тому, как человек произносит прилагательное в сочетаниях «действительные числа» или «вещественные числа», можно было отличить выпускника петербургской математической школы Пафнутия Львовича Чебышёва (читается Чебышёва с ударением на последнем слоге [6; с. 761]) от выпускника московской математической школы Николая Николаевича Лузина.

[8] От латинскогоdisccriminans – ‘различающий, разделяющий’.

[9] Комплексный [от латинского complexus – связь, сочетание] – совокупный, представляющий собой группу каких-либо объектов.

[10] Рене́ Дека́рт (фр. René Descartes, лат. Renatus Cartesius — Картезий, 1596 - 1650) — француз-ский философ и математик, заложивший основы аналитической геометрии.

[11]Обозначения Re и Im – соответственно от латинских reales – действительный, реальный и imaginarius – воображаемый, мнимый.

[12] Любой многочлен с комплексными коэффициентами имеет корень на множестве комплексных чисел. Это означает, что любое уравнение n-ой степени имеет ровно nкорней не обязательно различных; или, что то же самое, любой многочлен n-ой степени с комплексными коэффици-ентами можно представить произведением n линейных сомножителей.

[13] Муа́вр Абраха́м де (Moivre Abraham de, 1667 – 1754) – английский математик французского происхождения (его родители бежали из Франции по причине религиозных гонений на гугенотов – приверженцев кальвинизма).

[14] Как указывалось во Введении, строгое доказательство этой формулы даётся в последующих двух параграфах с помощью средств, требующих элементарных представлений по теории функций комплексной переменной с использованием сведений из курса степенных рядов и курса дифференциальных уравнений.

[15] Макло́рен Ко́лин (Maclaurin Colin, 1698 – 1746) – шотландский математик, который, будучи с 1719 года секретарём Лондонского королевского общества, имел главной обязанностью отстаивание приоритета Ньютона перед Лейбницем по части открытия дифференциального и интегрального исчислений.

[16] Архимед Сиракузский (Αρχιμηδης , ок. 287–212 до н. э.) – древнегреческий учёный, математик и механик.

[17] В практических расчётах в древнем Египте и древнем Вавилоне дроби применялись уже за две тысячи лет до н. э.

[18] Пифагор Самосский (Πυθαγoρας, ок. 570 – ок. 500 до н.э.) – древнегреческий философ и математик.

[19] Диофант Александрийский (Διοφαντος.) – древнегреческий математик.

[20] Руффи́ни Пао́ло (Ruffini Paolo, 1765–1822) – итальянский математик.

[21] А́́бель Нильс Хе́нрик (Abel Niels Henric, 1802 – 1829) – норвежский математик, впервые исследовавший область сходимости биномиального ряда для комплексных значений переменных

[22] Га́усс Карл Фридрих (Gauss Carl Friedrich, 1777–1855) – выдающийся немецкий математик, внёсший фундаментальный вклад не только в математику, но также в астрономию и геодезию; иностранный член-корреспондент (1802) и иностранный почётный член (1824) Петербургской АН.

[23] Карда́но Джерола́мо (Иеронимус) (Cardano Girolamo, 1501–1576) – итальянский математик, философ и врач.

[24] Бомбе́лли Раффаэ́ле (Bombelli Raffaele, ок. 1530–1572) – итальянский математик и инженер.

[25] Открытие такой зависимости было неожиданностью для самого Эйлера. Великий математик, искренне верящий в сверхъестественные силы, на полях своей рукописи написал: «O, mein Gott! Meine Feder ist kluger als ich! (О, мой Бог! Моё перо умнее меня!)»

[26] Д’Аламбе́р Жан Леро́н (D’Alembert Jean Le Rond; 1717 – 1783) – французский математик и философ, работавший с 1751 года вместе с Д.Дидро над созданием «Энциклопедии наук, искусств и ремёсел».

[27]Лагранж Жозеф Луи (Lagrange Joseph Louis, 1736–1813) – французский математик и механик, иностранный почётный член Петербургской АН (1776).

[28] Берну́лли Якоб (Bernoulli Jacob, 1654–1705) – профессор математики Базельского университета, старший из братьев Бернулли, с которых началась большая семья выдающихся швейцарских учёных

[29]Лапла́с Пьер Симо́н де – французский ученый (Laplace Pierre Simon, 1719 – 1827).

[30] Карно́ Лазар Никола́ Маргери́т (Carno Lasare Nicola Marguerite, 1753–1823) – французский математик, государственный и военный деятель.

[31] Ве́ссель Каспа́р (Wessel Caspar, 1745–1818) – датский математик.

[32] Арга́н Жан Робе́р (Argand Jean Robert, 1768–1822) – швейцарский математик, работавший в Женеве и в Париже.

[33] Коши Огюстен Луи (Cauchy Augustin Louis; 1789 – 1857) – французский математик, основоположник современной теории пределов, иностранный почётный член Петербургской АН (1831).

[34] Вейерштрасс Карл Теодор Вильгельм (Weierstraß Karl Theodor Wilhelm; 1815 – 1897) – немецкий математик, иностранный чл.-корр. (1864) и иностранный почётный член (1895) Петербургской АН.

[35] Га́мильтон Уи́льям Ро́уан (Hamilton William Rowan, 1805–1865) - ирландский математик и астроном, иностранный чл.-корр. Петербургской АН (1837).

[36] Это слово образовано от латинского quaterni – ‘по-четыре’.

[37] Гиперкомплексные числа не являются темой настоящего обзора, поэтому здесь о них лишь упоминается.

Земля в Україні може перебувати у приватній, комунальній та державній власності.

Правомочність володіння— це право фактичного (фізичного чи господарського) панування над певною земельною ділянкою. Природно, що фактичне володін­ня тією чи іншою земельною ділянкою робить можли­вим здійснення інших правомочностей: користування та розпорядження нею. Відомо, що не можна викорис­товувати земельну ділянку, не маючи господарського або фактичного панування над нею. Проте, правомочність власника земельної ділянки як об'єкта права власнос­ті має певну своєрідність. Це викликано невід'ємністю земельної ділянки від навколишнього природного се­редовища, їх екологічним взаємозв'язком, неможливіс­тю її вилучення та переносу, скажімо, в інше місце.

Право володіння може належати не тільки власни­ку, але й особі, якій власник передав земельну ділянку на підставі договору (наприклад, оренди). Власник при цьому не втрачає права володіння. Він перестає здійс­нювати його, але цілком зберігає можливість мати зе­мельну ділянку у своєму господарстві, у складі майна.

Право володіння однією і тією ж земельною ділянкою належить у подібних випадках і власнику, і особі, якій власник передав земельну ділянку за договором. Тут володіння не відокремлюється від права власності, бо власник має, згідно з законом, право на витребування земельної ділянки з чужого незаконного володіння. Разом з тим, право володіння осіб, що не є власниками, істотно відрізняється від права володіння власника. Право володіння цих осіб має похідний характер. Вла­снику, окрім права володіння, належать також право­мочність користування та розпорядження. Інші ж во­лодарі, як правило, повністю позбавлені права розпоряд­ження і мають право користування в межах, встанов­лених договором з власником (наприклад, оренда зе­мельної ділянки).

Правомочність користування— це право влас­ника задовольняти за допомогою землі свої потреби. З урахуванням екологічної специфіки земельних ді­лянок як об'єктів права власності, під користуванням в даному випадку треба розуміти забезпечену законом можливість їх безпосередньої господарської експлуа­тації для наданих цілей шляхом витягу з них їх ко­рисних властивостей, в тому числі отримання плодів та інших прибутків. Право користування, як і право володіння, може на підставі договору з власником на­лежати і не власнику. Право користування осіб, що не є власниками, похідне і залежне від права власності. Зокрема, орендар може користуватися орендованою земельною ділянкою тільки на умовах, визначених договором та цільовим призначенням землі.

Третьою правомочністю власника є розпорядження. Правомочністю розпорядженняє визнана за власни­ком і гарантована йому можливість учиняти дії, спря­мовані на зміну юридичного статусу, економічного призначення чи стану земельних ділянок, визначення їх юридичної долі (передача їх іншим суб'єктам пра­ва у власність).

19. Право приватної власності на землю.

Право приватної власності на землю означає, що конкретно визна­чена на місцевості земельна ділянка належить певному громадянинові або юридичній особі. Особливістю набуття права приватної власності на землю є суб'єкти, які це право реалізують. Громадяни України, іноземні громадяни, особи без громадянства мають різні за обсягом права щодо набуття землі у власність. Так, громадяни України можуть мати у влас­ності будь-які землі, передача яких у власність передбачена ЗК України. Іноземні особи та особи без громадянства не можуть набувати у власність землі сільськогосподарського призначення. Якщо землі сільськогоспо­дарського призначення вони прийняли у спадщину, то протягом року ці землі підлягають відчуженню. Земельні ділянки, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, можуть перебувати у цих осіб на праві при­ватної власності.

Юридичні особи, як було зазначено вище, теж можуть бути суб'єктами права приватної власності на земельні ділянки. Земельні ділянки згідно зі ст. 82 ЗК України набувають у власність для здійснення підприєм­ницької діяльності у разі придбання їх за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; внесення зе­мельних ділянок їх засновниками до статутного фонду; прийняття спад­щини; виникнення інших підстав, передбачених законом.

Зазначені особи мають право володіти, користуватися і розпоряджа­тися належною їм земельною ділянкою. Згідно з ч. 1 ст. 81 ЗК України громадяни України набувають права власності на земельні ділянки на підставі:придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). їхнє право на земельну ділянку посвідчується відповідними документами (договором купівлі-продажу, свідоцтвом про спадщину, державним актом про право власності на землю, рішенням суду тощо), і набуває чинності після дер­жавної реєстрації земельної ділянки.

До інших цивільно-правових підстав набуття права приватної влас­ності на землю можна віднести, зокрема, перехід права на земельну ді­лянку при переході права на будівлю і споруду (ст. 120 ЗК України).

Безоплатна передача громадянам земельних ділянок у приватну влас­ність із земель державної і комунальної власності може здійснюватися, наприклад, при приватизації земель державних і комунальних сільсько­господарських підприємств, установ та організацій (ст. 25 ЗК України) або у разі розподілу несільськогосподарських угідь при ліквідації сіль­ськогосподарських підприємств. Приватизація земельних ділянок, нада­них раніше громадянам у користування, як підстава набуття права при­ватної власності на землю згідно з ЗК України може здійснюватися при одержанні земельних ділянок членами фермерських господарств.

Особливістю права приватної власності на землю є те, що громадяни України мають право на одержання у власність земельних ділянок лише для визначених законодавством конкретних цілей, а саме:

· ведення селянського (фермерського) господарства;

· ведення особистого підсобного господарства;

· будівництва та обслуговування житлового будинку і господарських

· будівель (присадибна ділянка);

· садівництва;

· дачного і гаражного будівництва;

· здійснення підприємницької діяльності без створення юридичної особи.

Цей перелік видів приватного землеволодіння не є вичерпним, оскільки використання земельних ресурсів на підставі права приватної власності передбачено, по суті, для всіх категорій земель.

Передача земель у приватну власність безоплатно здійснюється в по­рядку і в процесі приватизації місцевими радами, на території яких роз­ташовані ці земельні ділянки. При цьому власники земельних ділянок, переданих для ведення селянського (фермерського) господарства, не мають права протягом шести років з часу набуття права власності про­давати або іншими способами відчужувати належну їм земельну ділянку, крім передачі її у спадщину або місцевій раді на тих самих умовах, на яких її було їм передано.

Земельні ділянки можуть набуватися у приватну власність: за плату у місцевих рад для ведення фермерського господарства по­над площу, що передається безоплатно. Таку передачу землі у влас­ність проводять за ціною, що визначається на основі грошової оцінки ділянки. Рішення відповідної ради з цього питання є підставою для укладання договору купівлі-продажу ділянки з посвідченням у нота­ріальному порядку;

за договором купівлі-продажу земельних ділянок, що перебувають у приватній власності. Договір купівлі-продажу посвідчується у нота­ріальному порядку.

Право приватної власності на земельну ділянку або її частину при­пиняється з таких підстав:

- добровільної відмови від земельної ділянки;

- відчуження земельної ділянки місцевій раді;

- викупу земельної ділянки для державних або громадських потреб;

- систематичного невнесення земельного податку у строки, встановле­ні законодавством України;

- використання земельної ділянки способами, що призводять до зни­ження родючості ґрунтів, їхніх хімічного і радіоактивного забруднен­ня, погіршення екологічної обстановки;

- використання землі не за цільовим призначенням;

- невикористання протягом одного року земельної ділянки, наданої для сільськогосподарського виробництва і протягом двох років — для несільськогосподарських потреб;

у разі визнання недійсними угод, укладених власниками землі з по­рушенням установленого для них порядку придбання або відчужен­ня земельних ділянок.

20. Право комунальної власності на землю.

Передачу земельних ділянок державної власності У комунальну власність передбачає ст. 117 ЗК України. Право комунальної земельної власності може бути розширено внаслідок викупу земельних ділянок фізичних і юридичних осіб для суспільних потреб або придбання їх на інших засадах, передбачених законом.

Згідно з ч. 2 ст. 83 ЗК України у комунальній власності перебувають усі землі у межах населених пунктів, крім земель державної і приватної власності, а також земельні ділянки за їхніми межами, на яких розташо­вано об'єкти комунальної власності. Територіальні громади сіл, селищ, міст можуть об'єднувати на договірних засадах належні їм земельні Ді­лянки комунальної власності, управління якими здійснюють районні або обласні ради. Отже, землі комунальної власності у загальному вигляді визначаються шляхом виключення їх зі складу земельних ресурсів дер­жавної власності та відмежування від земельних ділянок права приватної власності.

Земельне законодавство визначає землі, які можуть перебувати лише у комунальній власності і не можуть передаватися у приватну власність. Це землі загального користування населених пунктів (майдани, вулиці, проїзди, шляхи, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця зне­шкодження та утилізації відходів тощо); землі під залізницями, автомо­більними дорогами, об'єктами повітряного і трубопровідного транспорту; землі під об'єктами природно-заповідного фонду, історико-культурного та оздоровчого призначення; землі лісового та водного фондів, крім ви­падків, визначених ЗК України; земельні ділянки, які використовують для забезпечення діяльності органів місцевого самоврядування.

Підставами набуття права комунальної власності на землю є: пере­дача територіальним громадам земельних ділянок державної власності; викуп їх для суспільних потреб та примусового відчуження з мотивів суспільної необхідності; прийняття спадщини, умовою якої є передача цих ділянок територіальним громадам; набуття у власність земельних ділянок за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та іншими цивільно-правовими угодами; виникнення інших підстав, передбачених законом (наприклад, добровільної відмови фізичної або юридичної осо­би від права власності на земельну ділянку на користь територіальної громади або примусове вилучення ділянки за позовами органів місцевого самоврядування у передбачених законом випадках). Наведений перелік підстав набуття права власності на землю не є вичерпним.

Суб'єктами права комунальної власності на землю є територіальні громади. Так, відповідно до ч. 1 ст. 83 ЗК України комунальна власність на землю належить на праві власності територіальним громадам сіл, селищ і міст. Визначення поняття територіальної громади, її правосуб'єктність, основні функції та повноваження, у тому числі правомочності власності, а також умови і порядок їх здійснення закріплено у Законі України "Про місцеве самоврядування в Україні" від 21 травня 1997 року.

21. Право державної власності на землю.

У державній власності перебувають усі землі України, за винятком земель, переданих у приватну і комунальну власність. Об'єктами права державної власності є не лише конкретні ділянки, а й усі землі відповід­них категорій у просторових межах держави, не віднесені до комунальної і приватної власності. Відокремлення земельних площ державної влас­ності не за ознаками місць розташування конкретних ділянок і встанов­лення їхніх меж на земній поверхні, а за ознаками меж державного кор­дону забезпечує відмежування їх від земель сусідніх держав (зовнішнє) і від земель комунальної і приватної власності (внутрішнє).

Важливого особливістю права державної земельної власності є й ви­значення у законодавчому порядку земель, що не підлягають передачі у комунальну власність. Відповідно до ч. 3 ст. 84 ЗК України до земель дер­жавної власності, які не можуть передаватися у комунальну власність, належать: землі атомної енергетики та космічної системи; землі оборони, крім земельних ділянок під об'єктами соціально-культурного, виробничо­го та житлового призначення; землі під об'єктами природно-заповідного фонду та історико-культурними об'єктами, що мають національне і за­гальнодержавне значення; землі під водними об'єктами загальнодержав­ного значення; земельні ділянки, що їх використовують для забезпечення діяльності Верховної Ради України, Президента України, Кабінету Мі­ністрів України та інших органів державної влади. Зазначені землі при­значені для виконання державою її внутрішніх і зовнішніх функцій. їх використовують для задоволення інтересів усього суспільства і виконан­ня загальнодержавних завдань. Ці землі не обмежені ні категоріями, ні розмірами площ, ні місцем розташування. Слід зазначити, що, беручи до уваги функціональне призначення використання даних земель, перелік земельних ресурсів, які не можуть передаватися у комунальну власність, не є вичерпним. Тому дедалі актуальнішою стає проблема розмежування земель державної і комунальної власності на законодавчому рівні.

Компетенцією щодо розпоряджання державними землями наділе­но Кабінет Міністрів України. Згідно зі ст. 116 Конституції України він здійснює управління об'єктами державної власності відповідно до зако­ну. Як вищий орган виконавчої влади Кабінет Міністрів може делегува­ти частину своїх повноважень щодо управління державною власністю, в тому числі і землями, відповідним органам державної виконавчої влади, зокрема міністерствам і відомствам, місцевим державним адміністраці­ям, а також органам місцевого самоврядування.

Рівність прав власності на землю найістотніше характеризує по­ложення ч. 2 ст. 14 Конституції України про набуття і реалізацію пра­ва власності на землю державою нарівні з громадянами і юридичними особами виключно відповідно до закону. Цей конституційний принцип закріплено у земельному законодавстві. Так, відповідно до ч. 5 ст. 84 ЗК України держава набуває права власності на землю у таких випадках: відчуження земельних ділянок у власників з мотивів суспільної необхід­ності для суспільних потреб; придбання за договорами купівлі-продажу, дарування, міни та за іншими цивільно-правовими угодами; прийняття спадщини; передачі у власність державі земельних ділянок комунальної власності територіальними громадами; конфіскації земельних ділянок.

Українській державі можуть належати на праві власності й земельні ділянки, розташовані за її територіальними межами. Так, згідно з ч. З ст. 18 ЗК Україна за межами її території може мати на праві державної влас­ності земельні ділянки, правовий режим яких визначається законодав­ством відповідної країни.

Суб'єктом права власності на державні землі та конкретні земельні ділянки, що входять до їхнього складу, завжди залишається держава як політико-правова організація суспільства. Землі державної власності на­лежать державі з усіма соціальними і юридичними наслідками, що ви­пливають з цього, а не органам представницької або виконавчої влади, які здійснюють правомочності, пов'язані з володінням, користуванням і розпоряджанням ними у встановлених межах від імені та в інтересах держави.

Таким чином, відносини державної та комунальної власності на зем­лю регулюються публічним правом, а відносини приватної власності — суб'єктами.

Суб'єктами права державної власності на землю виступають орга­ни державної влади у межах, встановлених законодавством України, та юридичні особи, а комунальної власності — територіальні громади села, селища, міста, які здійснюють правомочності власника як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування у порядку, встановленому законом.

22. Право власності на землю іноземних громадян, іноземних юри­дичних осіб та іноземних держав.