Б. Соціологізаторські концепції особистості злочинця

Дата добавления: 2014-10-24 | Просмотров: 1605

Індивідуальна психологія А. Адлера. Автор обгрунтував положення про обумовленість психіки людини суспільними умовами існування. Згідно його теорії, у всіх духовно нещасних, погано вихованих або невротичних натур у дитинстві не було умов для розвитку соціальних почуттів, і тому їм не вистачає мужності, оптимізму, впевненості в своїх силах. Здатність до повноцінних зв’язків із суспільством може бути набута лише у спільній грі, роботі, житті: людина стає корисною для інших, і це породжує стійке почуття власної цінності. Дитина, за А. Адлером, на власному досвіді пізнає властивості і можливості свого організму, прагне відчути власну цілісність, здатність подолати свою природну слабкість, труднощі у соціальних відносинах, відчути свою повноцінність. Якщо на шляху до вищого рівня розвитку з’являються перешкоди, формується почуття неповноцінності, і особа змушена вдаватися до компенсацій (заміщень) для пом’якшення психотравмуючих переживань. Одним із варіантів такої компенсаторної поведінки є вчинення правопорушень (злочинів).

Теорія диференційного зв’язку Е. Сатерленда – в центрі її уваги знаходяться частота, інтенсивність і значення соціальних відносин, а не особливості особистості або характеристики оточення. В міських районах рівень деліквентності вищий, оскільки їх мешканці частіше зустрічаються зі злочинними моделями поведінки (теорія “поганої компанії”).

Запропонована Е. Сатерлендом теорія базується на наступних положеннях: злочинній поведінці навчаються, взаємодіючи в процесі спілкування з іншими особами; навчання злочинній поведінці відбувається переважно в групах, де відносини мають безпосередній, особистий характер; специфічна спрямованість мотивів і прагнень формується на основі оцінок правових норм як прийнятних чи неприйнятних; особа стає деліквентом внаслідок переважання в неї оцінок, сприятливих для порушення закону, над оцінками, що цьому не сприяють; процес навчання злочинній поведінці в ході контактів з моделями злочинної і незлочинної поведінки включає в себе механізми, що діють в процесі будь-якого навчання.

Теорія аномії Р. Мертона присвячена питанням відповідності світогляду індивіда існуючій в суспільстві системі соціальних цінностей. Аномія – стан дезорганізації особистості, що виникає внаслідок її дезорієнтації в складній соціальній ситуації (конфлікт норм, суперечливі вимоги тощо). Розвиток аномії звичайно розпочинається в родині: діти відчувають, а пізніше – розуміють подвійну природу поведінки і нещирість батьків, які навчають чесності, а самі звертаються до обману. Перенесення батьками своїх амбіцій на дитину, бажання, щоб вона досягла успіху там, де вони зазнали поразки, також може сприяти розвитку аномії.

При аномії нормативні стандарти поведінки та поширені в суспільстві переконання послаблені або відсутні. Її наслідком стає відчуження – відхід індивіда від оточуючого світу або його недостатня внутрішня інтеграція. Зазвичай це проявляється у соціальній ізоляції чи протиставленні себе суспільству, в тому числі у вигляді протиправної поведінки.

Згідно теорії субкультур (Чикагська школа соціології та психології), людина розвивається відповідно до цінностей і норм свого оточення, не сприймаючи чи слабко сприймаючи цінності культури в цілому.

Природа делінквентної субкультури обумовлена соціальними цінностями нижчих прошарків суспільства. Прагнення до “стійкості” та “мужності” виявляється тут у неформальній установці, що підліток повинен “нікому і ні в чому не поступатися”. Такі переконання сформувалися в результаті спроб інтеграції іммігрантів, внутрішніх мігрантів з сільської місцевості в міста та з однієї частини країни в іншу до “широкого суспільства”.

Теорія делінквентної субкультури базується на наступних положеннях: для нижчих прошарків суспільства характерні власні цінності, що помітно відрізняються від загальноприйнятих у суспільстві; конфлікт цінностей призводить до того, що цінності нижчого класу автоматично призводять до порушення законів.

Концепція нейтралізації С. Сайкса та Т. Матзи полягає у висвітленні механізмів виправдання делінквентної поведінки. Автори вважають, що деліквенти мають достатнє уявлення про соціальні норми, але виправдовують власну протиправну поведінку за допомогою наступних різновидів нейтралізації: 1) заперечення відповідальності (людина вважає себе скоріше об’єктом дії, ніж її суб’єктом, вона – жертва обставин); 2) заперечення шкоди (людина вважає, що насправді ніхто не страждає від її дій); 3) заперечення наявності жертви (спричинення шкоди не розглядається як протиправне); 4) засудження засуджуючих (людина вважає всіх, хто її засуджує, лицемірами, замаскованими девіантами, якими керують негативні почуття); 5) посилання на вищі обставини (порушення вимог суспільства нейтралізується тим, що людина робить це в ім’я відданості малим групам).

Теорія стигматизації спирається на положення, сформульовані Ф. Танненбаумом. Згідно їй, ніщо не є злочином, але суспільство визначає деякі вчинки як злочинні і таврує їх.

Виділяють наступні ознаки процесу стигматизації: 1) жодна дія не злочинна сама по собі, вона є такою в силу закону; 2) визначення того, що є злочинним, відбувається інтересах пануючих у суспільстві груп; 3) людина стає злочинцем не тому, що вона порушила закон, а внаслідок наділення її владою таким статусом; 4) у вчиненні злочинів викривають лише небагатьох, тоді як багато хто може бути винним не менше; 5) характеристики злочинця (належність до меншості, відсутність постійного місця проживання, освіта тощо) впливають на суворість покарання; 6) карна юстиція виходить із стереотипного уявлення про злочинця як про людину низьких моральних якостей, що заслуговує на засудження; 7) тим, хто одного разу був затаврований як злочинець, важко звільнитися від цього тавра, поновити своє становище в суспільстві.

Принципова позицiя сучасної юридичної психологiї полягає у визнанні соцiального i біологічного в людській природі, що не протистоять, тим більше не виключають один одного в поясненнi поведiнки людини, а перебувають у взаємозв’язку та взаємозалежностi. Але при встановленнi причин конкретної соцiально значимої дiї, у тому числі правопорушення, визначальним є соцiальне. Воно активно впливає на iндивiдуальнi особливостi людини, детермінуючи змiст, сутність її поведiнки. Біологічне – лише динамiчний, функціональний аспект поведінки, тобто бiологiчнi чинники є умовою дiї соцiальних причин.

Незважаючи на зрозумілість та логічність останнього положення, проблема особистостi злочинця залишається дискусійною вже понад сто рокiв. До цього часу є спроби пояснити її з позицiй вроджених властивостей. Чим можна пояснити таку живучість бiологiзаторства?

Перш за все – недостатньою вивченістю мотиваційної сторони вчинкiв людини, глибинних процесiв формування її особистостi, а також нерозмежованістю понять “злочин” та “поведiнка людини, зумовлена розладом психiки, хворобливим станом” при аналогiчних формах їх виявлення.

Правосуб’єктнiсть як здатність осудної людини нести кримінальну вiдповiдальнiсть (тобто стати злочинцем) на рівні здорового глузду, як правило, не сприймається. Тим часом формалізація суб’єкта злочину за строго визначеними ознаками (вiком, осудністю, iншими) має глибокий сенс. Неосудна людина, яка вчинила суспiльно небезпечну дiю, пiдлягає примусовому лікуванню (якщо у цьому є необхiднiсть), осудна – покаранню. Вік визначає саму можливiсть кримiнальної вiдповiдальностi, оскiльки йдеться про здатність людини усвiдомлювати соцiальну значимiсть своїх вчинкiв, а вiдповiдно – їх суспiльну небезпеку та забороненiсть законом.

Здатнiсть людини до вибiрковостi поведiнки не є її бiологiчною сутнiстю. Це – сфера свiдомостi особистості, її моральних та правових засад, причому ця здатність (як i кожна iнша) може варiювати у досить широких межах. В одних випадках звуження її зумовлене нерозвиненiстю (несформованiстю) соцiальних якостей особи, в iнших – їх деформацiєю та формуванням антисуспiльної спрямованостi, причому в граничних проявах вона набуває форми готовностi дiяти злочинно, що притаманне рецидивiстам. Одна й та ж життєва ситуацiя сприймається й оцiнюється кожною людиною по-рiзному. Було б великою помилкою не вбачати тут iндивiдуальних вiдмiнностей. Особистість злочинця не виникає сама по собi. Вона формується середовищем у широкому розумiннi цього слова, тобто комплексом мiкро- та макровпливiв, що потрапляють на певну бiологiчну основу, але остання не визначає нi змiсту особистостi, нi особливостей її поведiнки. Якщо суворо дотримуватися принципу біологічної, наслідуваної детермінації злочинної поведінки, стає проблемним питання про вину і відповідальність особистості, оскільки наука навряд чи винайде ефективні методи корекції людської природи.

У психологiчних теорiях особистостi бiологiчному надається сенс “платформи”, першооснови. У процесi життєдiяльностi, навчання та виховання людина набуває соцiальних властивостей, що притаманнi тiльки їй, i стає iндивiдуально неповторною. Тобто бiологiчне – це умова розвитку людини як особистостi. Люди розрiзняються за своєю конституцiєю, типом нервової дiяльностi, задатками, а також внаслідок особливостей соціалізації, формування і становлення особистості та iн. Соціальне i бiологiчне являють собою iнтегративну єднiсть, яку неможливо роздiлити.

Біологічні особливостi можуть набувати значимостi в окремих випадках, наприклад, у поведiнцi неповнолiтнiх. Наявнiсть критичних фаз розвитку, несталостi емоцiйно-вольової сфери не можуть не впливати на вчинки, а несформованiсть соцiальних властивостей особистостi призводить до недостатнього самоконтролю. У результатi створюється хибне враження про виключну роль вiкових особливостей при вчиненнi злочинiв. Насправдi ж слiд говорити не про вiковi особливостi як такi, а про вiдхилення у формуваннi особистостi, зумовленi рiзноманiтними причинами.

Не менш важливим є правильне розумiння спiввiдношення соцiального i бiологiчного стосовно межових станiв психiки, зокрема, психопатiї в межах осудностi. Вiдомо, що психопатiя – аномалiя характеру, у певних випадках зумовлена вродженими аномалiями мозку. У несприятливих умовах оточення притаманна психопатам вибуховiсть, пiдвищена емоцiйна збудливiсть може призвести до вчинення злочинiв. Але це не означає, що причиною злочину тут є саме хворобливий стан мозку.

Можна навести iнший приклад, коли межові стани психiки набувають криміногенної значимостi. Вiдомо, що серед неповнолiтнiх правопорушникiв чимало осiб iз затримками iнтелектуального розвитку. Вони формально досягли вiку кримiнальної вiдповiдальностi, осуднi, але не здатнi правильно оцiнювати соцiальну значимiсть своєї поведiнки, прийняти правильне рiшення при виборi лiнiї поведiнки в складнiй ситуацiї. Встановлення невiдповiдностi біологічного i розумового вiку може визначатися судом як обставина, що пом’якшує вину злочинця, у виняткових випадках – виключає можливiсть його кримінального покарання.