Поняття злочинної групи та її психологічна характеристика

Дата добавления: 2014-10-24 | Просмотров: 1518

У кримінальному праві поняття співучасті визначається як спільна умисна участь декількох суб’єктів у вчиненні умисного злочину (ст. 26 КК України), що спричиняє відповідальність за вчинення злочинiв групою осіб, групою осiб за попередньою змовою, організованою групою або злочинною організацією (ст. 28 КК).

Кожен із названих видів групових злочинiв та групової злочинної дiяльностi має не тiльки правовий, але й відповідний психологічний змiст. З позицiй психологiї, злочинна група – це неформальне антисуспiльне об’єднання осiб для спільного вчинення злочинiв, що є єдиним, особливим суб’єктом дiяльностi. Саме спільність вчинення злочинiв певного виду (корисливих, корисливо-насильницьких, насильницьких) – головне, заради чого існує злочинна група.

У цьому визначенні наявні такi кваліфікаційні ознаки:

1) мала неформальна група, тобто нечисленна за складом спільність людей, стосунки у якій нормативно, офіційно не регулюються, підтримується безпосередній особистий контакт між учасниками;

2) об’єднання учасників вiдбувається завдяки спільній злочинній дiяльностi;

3) взаємодiя учасниківгрупи певним чином організована (вiд ситуативних груп, де групові структури ледве визначені, до складноструктурованих, де існують багатоманітні та багатопланові функціональні та психологічні взаємозв’язки);

4) група є єдиним особливим суб’єктом дiяльностi, тобто кожен учасник надає свій внесок вiдповiдно до координації та розподілу ролей – з одного боку, до кожного пред’являються певні вимоги – з iншого. Такі вимоги можна умовно поділити на загальнi й часткові. Загальними є вимоги здійснювати протизаконні дiї, беззастережно дотримуватись норм, що склалися в групі, та внутрiгрупової субординації; частковими – обачливість у поведiнцi, здібності та досвід вчинення злочинiв, наявність певних особистісних властивостей (рішучість, сміливість, відсутність жалю до потерпілих та iн.).

Причини об’єднаннядекількох осiб у злочинну групу:

а) неможливість вчинити злочини самому чи складність його одноосібної реалізації;

б) особисті неформальні зв’язки i стосунки учасників у минулому за наявності антисуспільної спрямованості одного чи декількох із них;

в) спільність інтересів та соціальних установок учасників групи;

г) цілеспрямований вплив осiб, які мають антисуспільну спрямованість та/чи злочинний досвід.

Злочинні групи достатньо часто формуються на основі неформальних об’єднань у сфері побутового спілкування(за місцем проживання), що виникають завдяки симпатіям, емоційній привабливості, спільності поглядів та інтересів i т.iн. Відомо, що неформальна група функціонує лише за умови позитивного ставлення учасників один до одного, iнакше спілкування стає безпредметним i втрачає сенс. Це стосується i даного виду злочинних груп: участь у них зумовлюється попередньою деформацiєю соцiальних властивостей особистостi, а групова злочинна діяльність стає її результатом. Але елементи звичайного неформального спілкування зберігаються ще досить тривалий час, поступово змінюючись на суто “ділові”, злочинні. Єдність та цілісність групи при цьому забезпечується такими чинниками, як внутрішня ізоляція та страх викриття, протиставлення суспiльству i зростання ймовірності кримінального покарання, кругова порука і острах розправи при недотриманні взятих зобов’язань.

Злочинна група може також спеціально створюватися особами, які мають антисуспільну спрямованість та/чи злочинний досвід. Довірчі стосунки у таких групах базуються на спільному відбуванні покарання в УВП, злочинних зв’язках, вчинених у минулому злочинах та iн. У даному випадку мають місце прояви антисуспiльної установки та готовностi до злочинної дiяльностi всіх учасників.

Узагальнення матеріалів літературних першоджерел та практики діяльності правоохоронних органів дозволяє виділити наступні закономірності функціонуваннязлочинних груп:

1) добровільність об’єднання учасників для здiйснення злочинної дiяльностi. Вона безсумнівна навіть у випадках, коли окремі особи залучаються за допомогою психологічного тиску, втягуються в групу проти їх волі, оскiльки рiшення про свою участь чи неучасть, в кінцевому рахунку, приймається людиною свідомо i самостійно.

Аналіз мотивів об’єднання у злочинні групи свiдчить, що свідомість кожного учасника формується пiд впливом сукупності чинникiв макросередовища (соціально-економічних, політичних, соцiокультурних та iн.) та мiкросередовища (найближчого оточення). Неможливість прилучення до соцiально схвалюваних цінностей суспiльства, нездатність їх засвоєння, а звідси – відсутність адекватного рівня самоствердження i актуалізації особистостi, призводить до спілкування з таким соціальним оточенням, де рiвень домагань реалізується за рахунок соцiально засуджуваної поведiнки. Згуртуванню злочинної групи сприяє також однакова чи подібна антисуспiльна спрямованість інтересів учасників, що формується в результатi групового впливу завдяки переконанню, навіюванню, наслідуванню (переконуючий вплив – розповіді про злочинну діяльність, вимоги дотримуватися правил i традицій; навіювання – приклад поведiнки досвідчених злочинців, демонстрація “цінностей” злочинного способу життя, формування почуття впевненості в своїх силах та підтримці з боку групи; наслідування – переймання загальногрупового настрою та емоційного фону);

2) розвиток групи вiд простого об’єднання двох чи більше осiб для вчинення одиничного злочину (ситуативні та тимчасові групи) до бiльш складних i організованих форм злочинних об’єднань, діяльність яких стає все бiльш цілеспрямованою, утаємниченою, жорстокою. При тривалому успішному функціонуванні тенденція посилення організованості та набуття соцiально небезпечних форм стає невідворотною: лише у окремих випадках розвиток групи може призупинитися чи зупинитися зовсім (наприклад, при арешті лідера, втраті незамінних учасників, прийнятті деякими учасниками рiшення про припинення злочинної дiяльностi). Ймовірність саморозпуску злочинної групи слід оцінювати як дуже низьку, оскільки розрив із групою завжди утруднюється негативним ставленням iнших учасників, острахом помсти, розправи та iн.;

3) удосконалення функціонально-психологічної структури: склад учасників стабілізується, визначається злочинна спеціалізація (злочинні плани та об’єкти злочинних домагань). Із завершенням інтеграційних процесів в злочинній групі встановлюється жорстка внутрішня організація та встановлюється система взаємних зобов’язань; чітко розподіляються функції і ролі, причому останні набувають стандартизованого та знеособленого вигляду; визначається система норм і правил поведінки як безпосередньо в процесі групової життєдіяльності, так і поза її межами.

На певному етапі розвитку в організаційній структурі групи з’являється лідер, який очолює ієрархію “домінування – підлеглість”. У ситуативних групах функції лідера і організатора реалізуються однією особою; в групах, що діють протягом тривалого часу, лідер стає емоційним центром, виділяючись своїми особистiсними якостями, а організатор – інтелектуальним, перебираючи на себе власне управління груповою злочинною діяльністю.

Нижче в груповій структурі знаходяться відповідальні виконавці – керівники окремих підгруп чи при виконанні окремих операцій, що, як правило, мають злочинний досвід та певні організаторські здібності. Підлегле становище в групі обіймають виконавці, якi спеціалізуються на окремих діях та операціях, реалізуючи лише частину загального групового плану.

Окрім того, у більшості злочинних груп є так звані “опозиціонери” – ті, що претендують на роль лідера за своїми особистісним якостями та рівнем домагань, або ж такi, що мали і втратили провідні позиції в групі: вони демонструють готовність замістити лідера, генерують конкуруючі плани та уявлення, прагнучи до створення мікрогруп i т.iн. Незважаючи на це, при вчиненні злочинiв “опозиціонери” демонструють конформізм та повну групову ідентифікацію.

Загалом можна стверджувати, що в кожній злочинній групі наявні два різноспрямовані вектори групової динаміки: доцентровий – прагнення до підвищення рівня організованості й згуртованості; відцентровий – породжуваний внутрішньогруповими конфліктами та конкуруючими стосунками між її учасниками;

4) поступова заміна емоційних стосунків між учасниками на суто функціонально-ділові, що базуються на спільній злочинній дiяльностi. Значення відносин симпатії, дружніх і, навіть, родинних стосунків поступово зменшується, а інколи – повністю відсутнє. Це забезпечує упорядкування жорсткість функціональних зв’язків, сприяє консолідації групи та узгодженості дiй її учасників;

5) значимою ознакою злочинної групи (i умовою її виникнення) є вимушена відособленість, замкнутість щодо iнших людей та соцiального середовища. Це проявляється різною мірою, але чим вищий рівень її організованості та більш небезпечна групова злочинна діяльність, тим сильніше прагнення до відособлення та ізоляції. Відповідно оптимізується (мінімізується) кількість учасників до обсягу, необхідного для вчинення злочинів. Так, за статистичними даними групи з корисливою спрямованістю складаються із двох-трьох осiб, корисливо-насильницькі – бiльш численні, що зумовлюється необхідністю застосування психічного i фізичного насильства для подолання опору потенційного потерпілого.

Відособленість диктується також необхідністю конспірації (маскування) злочинної дiяльностi, у зв’язку з чим лідерами злочинної групи починає проводитися негласне спостереження за певними її членами (перевірка “лояльності”) та визначаються перестороги для включення у групу нових учасників (перевірка “надійності”, у тому числі – шляхом ініціювання вчинення ними злочину). З часом функція внутрішньої розвідки та контррозвiдки стає невід’ємною частиною групової злочинної життєдіяльності. Організовані злочинні групи визначають внутрiшньогруповi норми безпечної поведiнки, що передбачають жорсткі санкції (в граничних випадках – фізичне знищення) за їх порушення, що підсилює ізоляцію та відособленість учасників від суспільства.

Це не означає, що інтенсивність контактів між учасниками автоматично знижується. Безпосередні виконавці підтримують досить тісні стосунки, бо для них важлива “надійність” напарників, подільників. Але особисті контакти між ними і “верхівкою” виключені повністю, керівництво реалізується через відповідальних виконавців, а рядові учасники, вчиняючи певні дiї, можуть і не усвідомлювати наявності злочинної “піраміди” i загального обсягу завданої шкоди. Вони лише знають, що не одинокі, що “верхи” забезпечують збереження групи та їх захист у разі небезпеки.

Відособленість та замкнутість групи осiб вiд соцiального оточення може бути для працівників правоохоронних органів певним орієнтиром щодо наявності в її учасникiв антисуспiльної спрямованостi. Група може також стати об’єктом уваги внаслiдок таких обставин, як невживання спиртних напоїв, заняття силовими видами спорту, iнших видів нетрадиційної для даного віку поведiнки, що може свідчити про прагнення підтримувати необхідну для злочинної дiяльностi “форму”. Але частіше учасники зловживають спиртним та наркотиками, ведуть розбещений спосiб життя тощо, тобто прагнення до відособленості в період підготовки до злочину та його вчинення змінюються на бажання “розслабитися”, продемонструвати оточуючим своє благополуччя, яке приводить до нехтування правилами конспірації;

6) розвиток групи супроводжується територіальним розповсюдженням злочинної дiяльностi, розширенням сфер впливу (мікрорайон – район – місто – область – регіон) та виникненням суперництва з iншими групами, що з часом призводить до їх перерозподілу.