СТРОЕНИЕ ШИРОКОГО ЛЕНТЕЦА. 8 страница


Дата добавления: 2014-11-24 | Просмотров: 1646


<== предыдущая страница | Следующая страница ==>

Одним із видів правопорушень в галузі земельних відносин є пошкодження посівів і насаджень. Відповідно до п. 16 зазначеної постанови Пленуму Верховного Суду України розмір шкоди, заподіяної пошкодженням посівів і насаджень при прокладенні шляхів, трубопроводів та проведенні розвідувальних, бурових, будівельних робіт, псуванням і забрудненням сільськогосподарських земель та іншими порушеннями земельного законодавства, визначається з урахуванням витрат на відновлення родючості землі, а також доходів, які власник землі або землекористувач міг би одержати при використанні земельної ділянки і які він не одержав за час до приведення землі у стан, придатний для її використання за цільовим призначенням, або до повернення самовільно зайнятої ділянки. Зокрема, при пошкодженні посівів, самовільному зайнятті ріллі або сінокосінні, на користь землевласника чи землекористувача стягується вартість неодержаної сільськогосподарської продукції, що обчислюється за ринковими цінами, з урахуванням середньої врожайності певної культури у господарстві, за винятком витрат виробництва, пов'язаних зі збиранням урожаю, а також витрат на відновлення якості земель відповідно до їхнього призначення. Якщо замість пошкоджених посівів землекористувач провів у тому ж сезоні повторний посів культур, відшкодуванню підлягають витрати на пересівання (вартість насіння, вартість обробітки землі тощо).

Відповідно до вимог цивільного законодавства заподіювач шкоди, що виникла в результаті порушення земельного законодавства, зобов'язаний відшкодувати у в повному обсязі. Проте це загальне правило, з огляду на специфіку землі варто розглядати в двох основних аспектах: як об'єкта господарювання та об'єкта природного походження.

Зміст збитків, заподіяних в наслідок земельного правопорушення в результаті господарювання на землі, полягає у витратах, що особа, чиє право було порушено, зробила чи повинна була зробити для відновлення порушеного права (невикористані затрати власника земельної ділянки, що складають його збитки і підлягають відшкодуванню). Втрата чи пошкодження майна може діставати вияв у псуванні земель, втраті можливості її обробки та використання у визначених цілях. Під неодержаними доходами (упущеною вигодою), слід розуміти вартість продукції, що потерпілий одержав би зі своєї ділянки, якби його майнові права не були порушені. Таким чином, збитки складаються з вартості неодержаного врожаю. Причому це положення діє не тільки тоді, коли він ще не дозрів, а й тоді, коли на ділянці був проведений основний комплекс агротехнічних заходів.

Вартість врожаю може бути визначена, виходячи із середньої врожайності ушкоджених сільськогосподарських культур у цій місцевості. Власники земельних ділянок і землекористувачі можуть вимагати відшкодування затрат на відновлення родючості пошкоджених земель (внесення мінеральних і органічних добрив, вапнування ґрунтів тощо). У разі неправомірного заподіяння збитків врахування необхідної стадії вегетаційного розвитку рослин є необов'язковим, а вимоги потерпілого про відшкодування вартості неодержаного врожаю — обґрунтованими.

У разі незаконного зайняття земельних ділянок у багатьох випадках заподіюються збитки не тільки знищенням посівів і насаджень, а й руйнуванням родючого ґрунтового шару. Через це сільськогосподарські виробники змушені нести відповідні витрати, пов'язані з відновленням родючості пошкоджених угідь (нанесення верхнього родючого шару, закладка більшого обсягу добрив тощо). При застосуванні заходів цивільно-правової відповідальності в подібних випадках слід керуватися нормами цивільного законодавства про повне відшкодування збитків.

При відшкодуванні шкоди, заподіяної землі як природному об'єкту та її ресурсам, відшкодування відбувається в натурі, що дістає вияв у відновленні колишнього стану земельної ділянки: у відновленні сприятливого фізичного стану її поверхні або відновленні якості ґрунту. Якщо, наприклад, неправомірно порушений сприятливий рельєф земельної ділянки, до правопорушника може бути пред'явлена вимога щодо відновлення колишнього стану земельної ділянки, що останній зобов'язаний ліквідувати власними коштами і засобами. Якщо псування земельної ділянки пов'язано з її захаращенням уламками будівельних матеріалів та іншими відходами виробництва, то вимога відновлення його колишнього стану може полягати в усуненні цих недоліків.

Застосування цивільно-правової відповідальності за порушення земельного законодавства вимагає також врахування особливостей земельних відносин, умов заподіяння шкоди та специфіки її змісту. Ці особливості зумовлюють необхідність застосування спеціальних методів обчислення розміру збитків, заподіяних землі як об'єкту природи. Тому відшкодування збитків, заподіяних псуванням земель, передбачається нормами цивільного законодавства, а порядок обчислення і визначення їх розміру — екологічним та земельним законодавством.

Відповідно до ст. 69 Закону "Про охорону навколишньої природного середовища" шкода, заподіяна внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, підлягає компенсації, як правило, в повному обсязі без застосування норм зниження розміру стягнення та незалежно від збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів. Особи, яким завдано такої шкоди, мають право на відшкодування неодержаних прибутків за час, необхідний для відновлення здоров'я, якості навколишнього природного середовища, відтворення природних ресурсів до стану, придатного для використання за цільовим призначенням.

Для визначення розмірів відшкодування збитків, заподіяних у результаті псування землі як природного об'єкта, у деяких випадках застосовуються спеціальні методики. Зокрема, Методика визначення розмірів шкоди, зумовленої забрудненням і засміченням земельних ресурсів через порушення природоохоронного законодавства, затв. наказом Мінприроди України від 27 жовтня 1997 р. № 171. Вона встановлює порядок розрахунку розмірів відшкодування шкоди суб'єктами господарювання та фізичними особами в процесі їх діяльності через забруднення земель хімічними речовинами, їх засмічення промисловими, побутовими та іншими відходами і поширюється на всі землі України незалежно від форм власності на них.

Згідно з п. 3.1 цієї Методики землі вважаються забрудненими, якщо в їх складі виявлені негативні кількісні або якісні зміни, що сталися в результаті господарської діяльності чи впливу інших чинників. При цьому зміни можуть бути зумовлені не тільки появою в зоні аерації нових шкодочинних речовин, яких раніше не було, а і збільшенням вмісту речовин, що перевищує їх гранично допустиму концентрацію, які характерні для складу незабрудненого грунту або у порівнянні з даними агрохімічного паспорта (уже земель сільськогосподарського призначення).

У разі псування сільськогосподарських угідь власники землі і землекористувачі вправі вимагати відшкодування заподіяної ним шкоди в натурі, тобто реального відшкодування. Правопорушники в цих випадках зобов'язані за вимогою землевласника власними засобами відновити попередній стан ушкоджених ділянок. Якщо з певної причини це неможливо, то допустимим є інший спосіб реального відшкодування шкоди — освоєння рівновеликої земельної ділянки замість зіпсованої. Такий спосіб відшкодування шкоди власникам земель і землекористувачам можливий за наявності вільних земель, придатних для сільськогосподарського освоєння.

В сучасний період реформування земельних відносин не можна залишити поза увагою питання цивільно-правової відповідальності за порушення земельного законодавства, що випливають з договірних відносин. Так, Законом "Про оренду землі" передбачена відповідальність за невиконання зобов'язань за договором оренди землі і порушення земельного законодавства сторонами договору. Згідно з ст. 24 зазначеного Закону орендодавець має право вимагати від орендаря: використання земельної ділянки за цільовим призначенням згідно з договором оренди; дотримання екологічної безпеки землекористування та збереження родючості фунтів, додержання державних стандартів, норм і правил, у тому числі місцевих правил забудови населених пунктів; дотримання режиму водоохоронних зон, прибережних захисних смуг, зон санітарної охорони, санітарно-захисних зон, зон особливого режиму використання земель та територій, які особливо охороняються.

У свою чергу у ст. 27 Закону, визначено, що орендареві забезпечується захист його права на орендовану земельну ділянку нарівні із захистом права власності на земельну ділянку відповідно до закону. Орендар в установленому законом порядку має право витребувати орендовану земельну ділянку з будь-якого незаконного володіння та користування, на усунення перешкод у користуванні нею, відшкодування шкоди, заподіяної земельній ділянці фізичними і юридичними особами. Розмір відшкодування орендодавцем збитків, завданих орендарю, повинен бути зменшений, якщо орендар навмисно або через необережність спричинив збільшення розмірів збитків унаслідок невиконання чи неналежного виконання умов договору або не вжив заходів щодо їх зменшення.

Орендодавець несе відповідальності за недоліки переданої в оренду земельної ділянки, що не були передбачені договором оренди і перешкоджають використанню земельної ділянки за договором. У разі виявлення таких недоліків орендар має право вимагати: зменшення орендної плати або відшкодування витрат на усунення недоліків; відрахування з орендної плати певної суми своїх витрат на усунення таких недоліків з попереднім повідомленням про це орендодавця; дострокового розірвання договору оренди землі. Орендодавець не несе відповідальності за наслідки, пов'язані з недоліками переданої в оренду земельної ділянки, якщо такі недоліки обумовлені договором оренди.

Відповідно до ст. 29 Закону "Про оренду землі" у разі погіршення орендарем корисних властивостей орендованої земельної ділянки, пов'язаних із зміною її стану, орендодавець має право на відшкодування збитків. Розміри збитків визначаються сторонами договору оренди земельної ділянки. У разі недосягнення сторонами згоди про розмір відшкодування збитків, спір вирішується в судовому порядку.

77. Можливості застосування дисциплінарної та матеріальної відпо­відальності за правопорушення у земельних відносинах.

Дисциплінарна відповідальність являє собою застосування до осіб, які перебувають у трудових відносинах з підприємством, установою, органі­зацією, винних у вчиненні дисциплінарних проступків земельно-правового характеру, заходів особистого впливу у вигляді накладення дисциплінар­них стягнень.

Зазначена відповідальність застосовується на підставі норм трудового законодавства за вчинені дисциплінарні проступки земельно-правового характеру. Вона настає за порушення особами трудових обов'язків, які стосуються земельних інтересів. Об'єктом дисциплінарних проступків у галузі земельного права є земельний правопорядок. Суб'єктами такої відповідальності виступають лише ті працівники та посадові особи під­приємств, установ та організацій, до чиїх трудових обов'язків входить до­держання вимог земельно-правових норм.

Якщо внаслідок порушення норм земельного законодавства особами, винними в невиконанні трудових обов'язків, буде заподіяно матеріальну шкоду земельним ресурсам, настає їх матеріальна відповідальність. Вона полягає в покладенні на працівників і посадових осіб підприємств, які перебувають у трудових відносинах з цими підприємствами і вчинили порушення земельного законодавства, внаслідок якого підприємству заподіяно матеріальну шкоду або порушені його матеріальні інтереси, обов'язку відшкодувати цю шкоду чи компенсувати заподіяні збитки у встановленому порядку.

Відповідно до чинного законодавства при скоєнні правопорушень працівниками сільськогосподарських підприємств усіх форм власності і форм господарювання застосовуються відповідні норми Кодексу законів про працю України - далі КЗпП. За певних умов застосовуються захо­ди відповідальності, передбачені в статутах і правилах внутрішнього розпорядку цих підприємств. У трудовому праві розрізняють два види відповідальності: дисциплінарну і матеріальну. Підставами їх застосу­вання є здійснення проступків, що являють собою винне невиконання трудових обов'язків під час роботи.

Дисциплінарна відповідальність може застосовуватися за пору­шення земельного законодавства лише до тих працівників, чиї трудові обов'язки входило дотримання земельно-правових норм. Об'єкт право­порушення тут подвійний: правила внутрішнього розпорядку і правила використання земель, для притягнення винної особи до дисциплінарної відповідальності за порушення земельного законодавства необхідне співпадання дисциплінарного проступку і земельного правопорушення, тобто невиконання працівником трудового обов'язку одночасно має бути порушенням ним земельного правопорядку.

Правовий аналіз обов'язків власників землі та землекористувачів, закріплених у ЗК України, свідчить, що вони, як правило, звернені до юри­дичних осіб. Невиконання земельного обов'язку юридичною особою не може бути визнано дисциплінарним проступком працівника, що перебуває з ним у трудових відносинах. Тому ідеальна сукупність дисциплінарного проступку і земельного правопорушення можлива вкрай рідко. Очевидно, у зв'язку з цим ЗК не вказує на існування дисциплінарної відповідальності за вчинення земельних правопорушень. Хоча дисциплінарна відповідальність може мати місце за порушення земельного законодавства, наприклад, якщо ведення земельно-кадастрової книги було покладено на агронома сільськогосподарського підприємства, а він не виконував цього обов'язку, чим порушив свої трудові обов'язки, і не виконав припис земельного зако­нодавства. Таким чином, дисциплінарна відповідальність являє собою за­стосування до учасників трудових відносин підприємств і їх посадових осіб, винних у здійсненні; дисциплінарних проступків, заходів особистого впливу морального характеру у вигляді накладення дисциплінарних стягнень .

Дисциплінарна відповідальність як відповідальність особистісного ха­рактеру настає при порушенні умов праці, що не викликало матеріальних наслідків. Порушення норм земельного законодавства, норм статуту чи правил внутрішнього трудового розпорядку підприємства, внаслідок чого заподіяна матеріальна шкода, тягне матеріальну відповідальність.

Матеріальна відповідальність по суті є продовженням дисциплінарної відповідальності у випадках, коли порушенням трудових обов'язків заподіяна матеріальна шкода земельним ресурсам. Матеріальна відповідальність полягає в покладанні на працівників і посадових осіб, що вчинили винне протиправне діяння, внаслідок якого заподіяна матеріальна шкода чи порушені його майнові інтереси, обов'язку ком­пенсувати цю шкоду в натурі чи покрити заподіяні збитки. Такими особа­ми можуть бути члени колективних сільськогосподарських підприємств і сільськогосподарських кооперативів, працівники і посадові особи дер­жавних чи інших підприємств - землевласників і землекористувачів.

Необхідно розрізняти відповідальність працівників організацій землекористувачів і відповідальність членів колективних чи кооператив­них підприємств - власників землі. Перша категорія - це робітники та службовці, що не побажали чи з інших причин не стали членами зазна­чених організацій. їхні трудові відносини з організаціями регулюються нормами трудового права. Але ці особи також повинні належним чином виконувати свої трудові обов'язки і дотримуватись правил внутрішнього трудового розпорядку підприємства. У противному випадку ця категорія працівників може притягатися до дисциплінарної чи матеріальної відповідальності на підставі норм трудового законодавства.

Відповідно до статуту колективного сільськогосподарського підприємства питання про притягнення до дисциплінарної і матеріальної відповідальності членів підприємства та осіб, які не є його членами, а пра­цюють за трудовими договорами, вирішується правлінням-підприємства чи загальними зборами членів колективу (зборами уповноважених). Отже, у подібних випадках дисциплінарна і матеріальна відповідальність, що застосовується на підставі статутів підприємств і відповідно до норм трудового законодавства, має внутрішній характер.

Об'єктом усіх дисциплінарних і матеріальних правопорушень в галузі земельного права є земельний устрій, встановлений земельним законо­давством. Порушення посадовими особами своїх трудових обов'язків без заподіяння матеріальної шкоди може викликати застосування заходів дисциплінарної відповідальності. Якщо ж зазначеними правопорушен­нями заподіюється майнова шкода сільськогосподарським угіддям, може наставати не дисциплінарна, а матеріальна та адміністративна відповідальність.

Якщо порушення вчинені працівником організації чи членом колек­тивного сільськогосподарського підприємства або сільськогосподарського кооперативу при виконанні ним своїх трудових обов'язків, то може на­ставати дисциплінарна чи матеріальна відповідальність відповідно до норм трудового і аграрного законодавства. При скоєнні порушень, не пов'язаних з виконанням трудових обов'язків, органи державного контр­олю за використанням земель вправі вимагати припинення незаконних дій і дотримання вимог законодавства щодо раціонального використання земельних ресурсів.

78. Землі сільськогосподарського призначення як об'єкт правового регулювання.

Земля не є результатом людської праці, а продуктом самої природи. Безпосереднім об'єктом правового регулювання ви­користання земель сільськогосподарського призначення є певна територія, що є просторовою сферою діяльності суб'єкта, на якій він може займатися виробництвом сільськогосподарської продукції та зведенням будинків, будівель, споруд й інших виробничих об'єктів, необхідних для обслуговування його основ­ної діяльності. Таким чином, для земель сільськогосподарського призначення характерне їх використання не тільки як засобу виробництва (вирощування сільськогосподарської продукції), що є відмітною рисою цієї категорію земель, а й як просторово-операційного базису, що притаманне усім категоріям земель.

У ЗК міститься як термін "земля", так і термін "земельна ділянка", хоч визначення дається лише останньому. Це пояс­нюється тим, що об'єктом правовідносин, пов'язаних з вико­ристанням землі, завжди є індивідуально-визначена земельна ділянка, яка згідно з ч. 1 ст. 79 ЗК становить частину земної поверхні зі встановленими межами, певним місцем розташу­вання та з визначеними щодо неї правами.

Специфічними ознаки земельних ділянок сільськогосподар­ського призначення, що характеризують їх як об'єкт земельних відносин, є обмеженість їх площі, локалізованість за місцем розташування, те, що вони є нерухомим об'єктом та основним засобом виробництва в сільському господарстві.

Земельні ділянки, права на них, а також тісно пов'язані з цими ділянками об'єкти (ґрунт, замкнуті водойми, ліс, багато­річні плодові насадження, будинки, будівлі, споруди тощо), переміщення яких без заподіяння надмірної шкоди їх призна­ченню неможливе, знаходяться в обігу неподільно, якщо інше не передбачене законом.

У літературі існує думка, відповідно до якої землі сільсько­господарського призначення як об'єкт правового регулювання мають потрійну правову характеристику: загальний об'єкт (части­на земельного фонду), на який поширюється загальний право­вий режим використання землі; родовий об'єкт (категорія земельного фонду), на який поширюються правила особливого правового режиму, призначені для земель сільськогосподар­ського призначення; а також безпосередній об'єкт (як сільсько­господарське угіддя), на який поширюється дія норм земель­ного, фінансового, господарського й інших галузей права.

Використання земель сільськогосподарського призначення регулюється земельним законодавством як єдиного об'єкту. Це означає, що не будь-які землі підлягають сільськогосподарсько­му використанню, а лише придатні для цього; а також те, що не будь-які придатні для сільськогосподарських потреб землі можуть використовуватися як землі сільськогосподарського призначення. Так, у заповідних зонах не може здійснюватися товарна сільськогосподарська діяльність.

Мета використання земельних ділянок визначається органами виконавчої влади або місцевого самоврядування при їх наданні. Про це вказується у документах, які засвідчують права на землю, а також у документах державного земельного кадастру і держав­ної реєстрації. При цьому самовільна зміна цільового призна­чення земельної ділянки не допускається.

Важливою характеристикою земельної ділянки як об'єкта правового регулювання є її площа. При встановленні розмірів ділянок, наданих у власність або в користування, відповідні органи враховують природно-економічні, екологічні та соціальні умови, які визначаються на основі рекомендацій науково-дослід­них установ про природно-сільськогосподарське районування та нормування земель.

У ЗК зроблено спробу обмеження площі земельних ділянок сільськогосподарського призначення, які знаходяться у влас­ності громадян, граничними розмірами. Так, згідно зі ст. 121 ЗК громадяни України мають право на безоплатну передачу їм земельних ділянок із земель державної або комунальної влас­ності у таких розмірах: для ведення особистого селянського господарства — не більше 2 га; для ведення садівництва — не більше 0,12 га; для ведення фермерського господарства — у розмірі земельної частки (паю), визначеної для членів сільськогосподарських підприємств, розташованих на території сільської, міської ради, де знаходиться фермерське господарство. Якщо на території сільської, селищної, міської ради розташовано кілька сільськогосподарських підприємств, розмір земельної її пси (паю) визначається як середній по цих підприємствах. Vразі відсутності сільськогосподарських підприємств на території відповідної ради розмір земельної частки (паю) визначається як середній по району.

Відповідно до ст. 31 ЗК землі фермерського господарства можуть складатися із: земельної ділянки, що належить на праві її власності фермерському господарству як юридичній особі; земельних ділянок, що належать громадянам-членам фермер­ського господарства на праві приватної власності; а також земель­ної ділянки, що використовується фермерським господарством на умовах оренди. Громадяни — члени фермерського госпо­дарства мають право на одержання безоплатно у власність із земель державної та комунальної власності земельних ділянок у розмірі земельної частки (паю). А згідно зі ст. 32 ЗК грома­дянам України — членам фермерських господарств передаються безоплатно у приватну власність надані їм у користування земельні ділянки в розмірі земельної частки (паю) члена сіль­ськогосподарського підприємства, розташованого на території відповідної ради. Це право не поширюється на громадян, які раніше набули права на земельну частку (пай).

Розмір земельних ділянок, які передаються безоплатно гро­мадянину для ведення особистого селянського господарства, може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю). Відповідно до п. 13 Перехідних поло­жень ЗК на період до 1 січня 2015 р. громадяни та юридичні особи можуть набувати право власності на землі сільськогоспо­дарського призначення загальною площею до 100 га. Ця площа може бути збільшена у разі спадкування земельних ділянок.

 

79. Поняття і склад земель сільськогосподарського призначення.

У структурі земельного фонду України особливе місце посі­дають землі сільськогосподарського призначення, які тісно пов'язані зі сферою сільськогосподарського виробництва і на сьогоднішній день є основною категорією земель, що забез­печує проведення у нашій державі земельної реформи. До цих земель належать усі землі, основним цільовим призначенням яких є їх використання в сільському господарстві. Згідно з ч. 1ст. 22 ЗК землями сільськогосподарського призначення визнаються землі, надані для виробництва сільськогосподарської продукції, здійснення сільськогосподарської науково-дослідної та навчальної діяльності, розміщення відповідної виробничої інфраструктури або призначені для цих цілей. Виходячи з цього поняття, можна визначити 2 основні правові ознаки зазначених земель — на­дання для потреб сільського господарства і призначення для використання у сфері сільськогосподарського виробництва.

Земля у сільськогосподарському виробництві є незамінним чинником в силу кількох особливостей, серед яких найчастіше виділяють її обмеженість (незмінність кількості), непереміщуваність, не відтворюваність, незнищуваність, практичну не­вичерпність продуктивної сили. Поняття "земля" і "земельна ділянка" не збігаються. У власності й користуванні сільсько­господарських підприємств та громадян можуть знаходитися лише індивідуально визначені, виділені в натурі (на місцевості) земельні ділянки, що мають чіткі межі.

Землям сільськогосподарського призначення не випадково відводиться перше місце серед закріплених у законодавстві 9 категорій земель нашої країни. На відміну від інших категорій земель, які використовуються головним чином як просторово-операційний базис, ці землі є основним засобом виробництва продуктів харчування, кормів для тварин і сировини для різних галузей промисловості. Це є головною особливістю зазначеної категорії земель, для якої встановлено особливий правовий режим, що характеризується таким її використанням, за якого забезпечується підвищення родючості ґрунтів, охорона цих земель, недопущення їх вилучення із сільськогосподарського обігу.

Однією з основних характеристик земель сільськогосподар­ського призначення є їх ґрунтова характеристика. Земля, як поверхневий шар, функціонує за законами природного розвитку. Вона взаємодіє з іншими природними ресурсами. Значну частину земної поверхні займають ґрунти. Ґрунт — це природне утво­рення, що складається з генетично пов'язаних горизонтів, які формуються внаслідок перетворення поверхневих шарів і атмосфери під впливом води, повітря і живих організмів; має родючість. У цьому значенні земля і ґрунт — поняття іден­тичні. Різниця між ними полягає в тому, що земля є більш загальним поняттям, а ґрунт пов'язаний з конкретним уявлен­ням про якість землі та можливість її використання в сільському господарстві. Головне, щоб при одержанні максимальної кіль­кості сільськогосподарської продукції використання землі як унікального природного об'єкта було раціональним.

Однак не всі автори згідні з такою позицією. Деякі з них вважають, що між термінами "земля" і "ґрунт" існують істотні відмінності. Уявлення про фунти як про специфічні природні й господарські об'єкти не дістало відображення в законодавстві. В юридичній науці ґрунт визначається як самостійний об'єкт екологічних правовідносин, якому притаманна властивість ро­дючості і який є основним і незамінним засобом виробництва сільськогосподарської продукції.

Правове поняття земель сільськогосподарського призначення включає характеристику їх юридичної структури (складу). Традиційно прийнято вважати, що у сільському господарстві земля функціонує в 2 якостях: як територіальна умова і як основний засіб виробництва. Тому землі сільськогосподарського призначення за юридично закріпленими способами їх вико­ристання поділяються на 2 основні види:

1.сільськогосподарські угіддя (рілля, багаторічні насадження, сіножаті, пасовища та перелоги), які відповідно до природних властивостей, розташування і господарських потреб викорис­товуються для посівів сільськогосподарських культур і служать засобом виробництва в рослинництві;

2.несільськогосподарські угіддя (господарські шляхи і про­гони, полезахисні лісові смуги та інші захисні насадження, крім віднесених до земель лісового фонду, землі під госпо­дарськими будівлями і дворами, землі тимчасової консервації тощо), які є лише територіальним базисом і необхідні для ор­ганізації сільськогосподарського виробництва та пов'язаних з ним видів діяльності.

 

80. Суб'єктний склад власників та користувачів земель сільськогос­подарського призначення.

В Україні відповідно до змісту національного законодавства по­няття «суб'єкти прав на землі сільськогосподарського призначення» за своїм змістом та значенням майже тотожне поняттю «суб'єкт аграрного підприємництва». Такий висновок випливає зі змісту законів «Про під­приємництво» (ст.2), «Про колективне сільськогосподарське підприємство» (ст. 1), «Про сільсько­господарську кооперацію» (ст. 1), «Про господарські товариства» (ст. 1), «Про селянське (фермерське) господарство» (ст. 1), а також зі змісту Постанови Кабінету Міністрів України №740 від 25 травня 1998 р., Цивільного кодексу України (2003 р.), Господарський кодекс України (2003 р.).

Згідно з цими законодавчими актами суб'єктами прав на землі сіль­ськогосподарського призначення визначаються аграрні товаровиробни­ки, незалежно від форм власності та організаційно-правових форм гос­подарювання.

Відповідно до чинного законодавства всі суб'єкти прав на землі сіль­ськогосподарського призначення за організаційно-правовими формами можна поділити на суб'єктів у сфері виробництва та у сфері сервісу. У свою чергу, за змістом суб'єкти виробничо-підприємницького та соціального спрямування включають у себе певні групи.

Першу, основну групу таких суб'єктів становлять засновані на при­ватній (кооперативній, корпоративній), державній та комунальній фор­мах власності власники чи користувачі земель сільськогосподарського призначення, головним завданням і предметом діяльності яких є вироб­ництво товарної маси продуктів харчування і сировини рослинного і тваринного походження. Саме як виробники продуктів харчування при­ватні аграрні підприємства кооперативного типу (сільськогосподарські підприємства, спілки селян, пайові підприємства, сільськогосподарські виробничі кооперативи тощо) і акціонерні товариства, товариства з об­меженою відповідальністю, державні сільськогосподарські підприєм­ства, діяльність яких заснована на змішаній формі власності, виступають основними суб'єктами права на землі сільськогосподарського призначен­ня як юридичні особи. До цієї групи суб'єктів входять також фермерські господарства, а також приватні підсобні господарства громадян.


1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 | 7 | 8 | 9 | 10 | 11 | 12 | 13 | 14 | 15 | 16 | 17 | 18 | 19 | 20 |

При использовании материала ссылка на сайт Конспекта.Нет обязательна! (0.047 сек.)