СТРОЕНИЕ ШИРОКОГО ЛЕНТЕЦА. 9 страница

Дата добавления: 2014-11-24 | Просмотров: 1582

Другу групу суб'єктів прав на землі сільськогосподарського призна­чення формують підприємці, діяльність яких заснована на різних формах власності та організаційно-правових формах, діяльність яких спрямована на забезпечення виробничо-технічної діяльності аграрних товаровироб­ників. До цієї групи належать підприємці, предметом статутної діяльнос­ті яких є виконання робіт з агрохімічного, меліоративного, технічного та іншого забезпечення виробничої діяльності підприємців, що безпосеред­ньо займаються виробництвом продуктів харчування, сировини і продо­вольства незалежно від їх форм власності.

Третю групу суб'єктів прав на землі сільськогосподарського при­значення становлять несільськогосподарські підприємства і організації, яким виділяються відповідні землі для виробничих цілей. Перш за все, це ті промислові підприємства, які мають підсобні сільські господарства, що вирощують продукти харчування для працівників даних підприємств. Такі підсобні господарства можуть як входити складовою частиною у підприємство, організацію, не маючи прав юридичної особи, так і зберіга­ючи юридичну самостійність. Певну кількість земель даної категорії за­ймають релігійні організації, зокрема монастирі, які також займаються вирощуванням сільськогосподарських культур. Підприємства харчової і переробної галузей та фізичні особи, які займаються переробленням сільськогосподарської сировини, можуть отримувати у власність землі сільськогосподарського призначення з метою створення власної сиро­винної бази.

Із вище зазначеного, стосовно правового режиму земель сільськогос­подарського призначення можна зробити наступні висновки, а саме пра­вовий режим земель сільськогосподарського призначення має основні завдання і мету недопущення виведення із сільськогосподарського обігу цих земель; забезпечення збереження і підвищення їх родючості у поєд­нанні з найбільш ефективним господарським використанням. З ураху­ванням цього земельним законодавством закріплено важливий принцип про те, що землі сільськогосподарського призначення надаються перш за все для сільськогосподарських цілей.

81. Поняття та склад земель житлової та громадської забудови.

Земельні ресурси для населення країни є найважливішим природним засобом життєдіяльності і умовою життєзабезпечення. Водночас вони виступають як просторо­вий операційний базис, тобто як місця розміщення жителями сільської місцевості та городянами своїх житлових, соціальних, виробничо-господарських, побутових та інших об'єктів.

У Концепції сталого розвитку населених пунктів, схваленій постановою Верховної Ради України від 24 грудня 1999 р. № 1359-ХІV, визначені основні напрями державної політики щодо забезпечення сталого розвитку інфраструктури міст, селиш та сіл, їх планування, благоустрою тощо. Значна роль у цьому відводиться раціональному використанню та належній охороні земельних ресурсів.

Певною мірою Концепція вплинула і на правовий статус заселених земель. У цьому документі вони визначаються не як землі населених пунктів, а як землі житлової та громадської забудови. Згідно зі ст. 38 ЗК до земель житлової та громадської забудови належать земельні ділянки в межах населених пунктів, які використовуються для розміщення житлової забудови, громадських будівель і споруд та інших об'єктів загального користування. На відміну від попереднього ЗК, що охоплював відповідні правові режими всіх земель міст, селищ міського типу та сільських населених пунктів у їх межах і не враховував заселені землі робітничих, курортних, садових, дачних, а також гірських і хутірських селищ та історичних міст, чинний ЗК закріплює ці землі як категорію земель житлової та громадської забудови, окреслюючи тим самим їх основне цільове призна­чення, а отже, й пріоритетне використання у зазначених цілях.

Особливості правового режиму розглядуваної категорії земель полягають у віднесенні до них у межах населених пунктів земельних ділянок, використовуваних для розміщення об'єктів житлової забудови та громадських будівель комунально-по­бутового і соціально-культурного призначення. Тому землі, наприклад, природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико-культурного призначення, землі промисловості, тран­спорту, зв'язку, енергетики, оборони та іншого призначення, які розташовані у межах населених пунктів, мають належати до відповідної категорії земель з усіма наслідками, які з цього випливають. Адже вимоги чинного законодавства до управлін­ня зазначеними землями, внесення плати за їх використання, реалізації порядку відведення, забезпечення їх охорони тощо є різними.

Землі житлової та громадської забудови використовуються як просторово-територіальний базис, призначений для розміщен­ня житлових і громадських об'єктів. Причому треба зазначити, що ЗК не наголошує на пріоритетності житлового будівництва або громадської забудови під час використання земельних площ. Важливим є те, що зазначені землі знаходяться у межах населе­них пунктів і використовуються головним чином для житлового будівництва та громадської забудови.

Адміністративний порядок визначення площі міст, селищ та сіл шляхом позначення меж, що відмежовують їх землі від земель інших категорій, у цілому не зазнав суттєвих змін. Склад­нішим є питання розмежування у межах населених пунктів земельних ділянок, що використовуються не тільки для житлової та громадської забудови, а й для задоволення інших індиві­дуальних та публічних потреб населення. Вони використову­ються з метою виділення рекреаційних територій для масового відпочинку населення, розвитку пов'язаної з цим соціально-культурної інфраструктури, зведення комунально-транспортних об'єктів та прокладання комунікацій, здійснення виробничо-господарської діяльності тощо.

Внаслідок багатопланового використання земельних ресурсів населених пунктів відбувається "злиття" правових режимів ви­користання різних категорій земель, розташованих у їх межах. Безперечно, заміна поняття "землі населених пунктів" поняттям "землі житлової та громадської забудови" усунула традиційно "подвійну" підставу розподілу земельних ресурсів нашої країни на землі населених пунктів (за місцями їх розташування) та усі інші землі (за основним цільовим призначенням їх використан­ня). Проте і у чинному ЗК не визначені критерії відмежування земель житлової та громадської забудови від інших категорій земель, що ускладнює додержання правового режиму їх вико­ристання.

Доречно нагадати, що відповідно до ст. 84 ЗК 1970 р., на­приклад, землі міст, які найбільш придатні для багатопланового використання, поділялися на 5 груп. Законодавче визначення правового статусу тієї чи іншої групи земель сприяло додержан­ню відповідних правових режимів їх використання за цільовим призначенням та забезпеченню правових вимог до їх охорони. Нині характер використання земель населених пунктів визна­чається планами земельно-господарського устрою та місто­будівною документацією, що ускладнює здійснення контролю И їх використанням за основним цільовим призначенням, не кажучи вже про додержання природоохоронних вимог при від­веденні та забудові цих земель.

На правовий режим використання земель житлової та гро­мадської забудови суттєво впливають планування розміщення об'єктів індивідуального та громадського житлового фонду, за­будова земельних площ з виділенням присадибних ділянок та здійснення без садибного будівництва. Тому треба погодитися і думкою М.В. Шульги про те, що до садибної належить забу­дова, об'єкти якої (будинки садибного типу) розміщуються на присадибних ділянках, переданих або наданих громадянам.

Згідно зі ст. 121 ЗК присадибні земельні ділянки у містах, селищах та селах можуть передаватися у встановлених розмірах лише громадянам і тільки для цілей будівництва та обслуго­вування житлового будинку, а також зведення господарських будівель та інших споруд. Така забудова в основному характерна для сільської та селищної місцевості, де жилі будинки й господарські споруди зводяться на землях приватної власності. У свою чергу, без садибне розташування об'єктів житлової за­будови має місце при спорудженні багатоквартирних житлових будинків, що характерно для міст. Вони розташовуються на землях житлової та громадської забудови державної та комуналь­ної власності, які надаються у постійне користування підпри­ємствам, установам та організаціям цих видів власності.

Категорія земель, що розглядається, призначена не тільки для житлового будівництва, а й для громадської забудови. До останньої належать громадські будівлі, споруди та об'єкти закладів освіти та охорони здоров'я, торгівлі та громадського харчу­вання, соціально-культурних установ та підприємств побутового обслуговування тощо. Характерною рисою правового режиму зазначених земельних ділянок для зведення та експлуатації об'єктів громадської забудови є користувальницька підстава їх використання. Це обумовлено призначенням цих земель для задоволення суспільних потреб та публічних інтересів.

Призначення земель житлової та громадської забудови пе­редбачає не тільки експлуатацію будівель та зведення нових будинків і споруд, а й проведення їх капітального ремонту, реконструкції, реставрації, благоустрою території тощо. Так, відповідно до ст. 23 Закону України від 6 вересня 2005 р. "Про благоустрій населених пунктів" до об'єктів благоустрою тери­торії житлової та громадської забудови належать земельні ді­лянки в межах населених пунктів, на яких розміщені об'єкти житлової забудови, громадські будівлі та споруди, інші об'єкти загального користування. Тому здійснення житлового будів­ництва і громадської забудови на землях населених пунктів спрямоване на комплексне використання земельних ділянок з метою формування у містах та інших населених пунктах житло­вих кварталів, масивів і мікрорайонів.

На правовий режим земель житлової та громадської забудови впливає й те, капітальним чи тимчасовим є стан будівель і споруд. Залежно від цього земельні ділянки можуть передаватися у власність або надаватися у постійне чи тимчасове користуван­ня. У таких випадках вони надаються для зведення, обслугову­вання та експлуатації будівель і споруд. Крім того, капітальні будівлі у виді жилих будинків квартирного або садибного типу, громадських та виробничих будинків і споруд, а також господар­ських споруд та капітальних будівель належать до об'єктів неру­хомості та підлягають обов'язковій технічній інвентаризації за місцем їх розміщення відповідно до Інструкції про порядок проведення технічної інвентаризації об'єктів нерухомого майна, затв. наказом Держбуду України від 24 травня 2001 р. № 127.

При цьому технічну інвентаризацію капітальної будівлі не треба плутати з реєстрацією земельної ділянки. За юридичною природою вони є різними правовими об'єктами.

У складі земель житлової та громадської забудови в межах населених пунктів особливе місце посідають землі, зайняті іншими об'єктами загального користування. До них належать вулиці, провулки, проїзди, дороги, площі, набережні, пляжі, парки, сквери, бульвари, кладовища, місця знешкодження від­ходів тощо. ЗК відносить їх до земель комунальної власності, щоне підлягають передачі у приватну власність. Проте це не виключає права власності держави на такі об'єкти, наприклад, будинки та споруди спортивних комплексів, навчальних закла­дів, органів державної влади, а отже, й на відповідні земельні ділянки.

Характерною особливістю правового режиму земель загаль­ного користування в межах міст, селищ та сіл є їх використання як на підставі загального землекористування, тобто без закріп­лення за конкретними землекористувачами (наприклад, користу­вання вулицями, провулками, проїздами, дорогами і площами), так і надання у спеціальне користування комунальним підпри­ємствам (для складування, утилізації та знешкодження ко­мунально-побутових відходів). Водночас є багато різновидів правового режиму загального користування землями житлової та громадської забудови. Наприклад, правовий режим ви­користання земельних ділянок, зайнятих зеленими зонами, лісо­парками, гідропарками, набережними і пляжами, відрізняється під правового режиму використання земель, відведених під кладовища або для знешкодження відходів.

До земель житлової та громадської забудови належать не тільки земельні ділянки, зайняті житловими і громадськими будівлями та об'єктами загального користування, а й ті, на яких планується розміщення комунально-побутових і соціально-культурних об'єктів та споруд. Вони можуть знаходитися в запасі та складати резерв земельних площ для здійснення будів­ництва і благоустрою, зберігаючи свій статус земель житлової та громадської забудови. Таким чином, землі житлової та громадської забудови в межах населеного пункту в комплексі утворять так звані поселенські землі, що включають земельні ділянки, зайняті житловими будівлями та громадськими за­будовами, вулично-дорожніми і транспортно-комунікаційними мережами, а також землі загального користування. їх неодно­рідність позначається на правовому статусі земель міст, селищ та сіл, що формує комплексний правовий режим використання земель житлової та громадської забудови.

82. Правові вимоги щодо використання земельних ділянок для ін­дивідуального житлового, господарського і гаражного будів­ництва.

Право на житло є одним з основних конституційних громадян нашої країни. Відповідно до ст. 47 Конституції держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу по - будувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Однією з важливих гарантій реалізації цього конституційне права громадян є передача або надання їм земельних ділянок для зазначеної мети.

На підставі ст. 40 ЗК громадянам України за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування можуть передаватися безоплатно у власність або надаватися в оренду земельні ділянки для будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і гаражного будівництва в межах норм, визначених ЗК. Понад норму безоплатної передачі громадяни можуть набувати у власність земельні ділянки для зазначених потреб за цивільно-правовими договорами.

Наведена земельно-правова норма передбачає низку умов для передачі чи надання таких земельних ділянок. По-перше, суб'єктами-власниками таких земельних ділянок можуть бути тільки громадяни. По-друге, вони можуть передаватися чи надаватися за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування. По-третє, земельні ділянки переда­ються або надаються для цілей будівництва та обслуговування житлового будинку, господарських будівель і гаражного будів­ництва. По-четверте, їх передача або надання здійснюється в межах встановлених норм. Деякі з цих умов розглядалися в попередніх розділах, і тому немає необхідності повторювати їх. Проте на особливостях здійснення та реалізації окремих з них варто зупинитися більш детально.

У зв'язку з тим, що наведена земельно-правова норма вказує на громадян, можна говорити про індивідуальне житлове, госпо­дарське і гаражне будівництво. При цьому громадяни виступа­ють індивідуальними забудовниками переданих або наданих їм земельних ділянок. Пріоритетним для них є зведення інди­відуального житлового будинку. Водночас земельні ділянки можуть використовуватися ними для зведення господарських споруд, наприклад, сараїв, погребів, навісів тощо. Такі будівлі і споруди призначені для обслуговування житлового будинку, є підсобними і не можуть розглядатися як самостійні об'єкти індивідуального будівництва. Таким чином, житловий буди­нок, господарські будівлі та допоміжні споруди у комплексі утворять єдине домобудівництво чи домоволодіння.

Інакше вирішуються питання, пов'язані з індивідуальним гаражним будівництвом. У разі зведення гаражу поряд з госпо­дарськими будівлями в межах єдиного проекту забудови земель­ної ділянки, виділеного для домобудівництва, його обслуговуюче призначення нічим не відрізняється від інших підсобних буді­вель та споруд. Однак індивідуальне гаражне будівництво може здійснюватися громадянином на спеціально наданій для цієї мети земельній ділянці. У такому випадку земельна ділянка є самостійним об'єктом права власності або права користування, а індивідуальний гараж — самостійним об'єктом будівництва. Безумовно, земельні ділянки передаються у власність або надаються в користування громадян із земель житлової та гро­мадської забудови. Наділення органів виконавчої влади та місце­вого самоврядування компетенцією про прийняття рішень щодо і передачі або надання дозволяє говорити про те, що ці земельні ділянки знаходяться у державній або комунальній власності. Прийнятно ними рішення про передачу у власність чи надання в користування передує звернення громадян з відповідними заявами, які підлягають розгляду у встановленому законом порядку.

Проте для набуття громадянами відповідних прав на земельні ділянки недостатньо прийняття тільки рішення повноваженими па те органами. їхні рішення є лише підставою для передачі або надання земельних ділянок громадянам для зазначених цілей. Реалізація таких рішень вимагає наступних юридичних дій, аж до виділення земельної ділянки в натурі: визначення її меж на місцевості, видачі відповідних правовстановлюючих документів та державної реєстрації земельної ділянки. Після передачі громадянам земельних ділянок у влас­ність для зазначених цілей вони набувають статус об'єктів права приватної власності. Отже, індивідуальне будівництво на землях житлової та громадської забудови здійснюється на земельних ділянках, які належать на праві приватної власності. Крім цього, у цьому випадку має місце садибне будівництво, а земельна ділянка набуває присадибного режиму використання.

Громадяни можуть придбати земельні ділянки у власність для зазначених цілей шляхом приватизації площ, які знахо­дяться в користуванні, одержання їх внаслідок приватизації державних чи комунальних сільськогосподарських підприємств або передачі їм нових ділянок у межах встановлених норм без­оплатної приватизації землі та на інших підставах, передба­ченими законом. Наприклад, норми безоплатної передачі зе­мельних ділянок громадянам передбачені у ст. 121 ЗК, відпо­відно до якої, зокрема, складають: для будівництва і обслуго­вування житлового будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) у селах — не більше 0,25 га, у селищах — не більше 0,15 га, у містах — не більше 0,10 га.

Для здійснення будівництва житлового будинку і госпо­дарських будівель громадяни можуть придбати земельні ділянки у власність понад норму їх безоплатної передачі за цивільно-правовими договорами, що передбачені в главах 20 та 21 ЗК. До них відноситься договір купівлі-продажу, в тому числі на земельних торгах в порядку аукціону, договори міни і дарування, спадкування за законом або заповітом, а також інші цивільно-правові договори. До останніх можна віднести, наприклад, до­говір довічного утримання. Законодавче закріплення умови цього договору відноситься до часів, коли у громадян не було інших нерухомих об'єктів на праві власності, крім житлових будин­ків і господарських будівель. За умов же існування повноцін­ного права власності громадян на землю, договір довічного утримання цілком можна розглядати як підставу набуття прав на земельні ділянки.

Необхідно звернути увагу на те, що ЗК не встановлено роз­міри понад нормативного придбання земельних ділянок, роз­ташованих на землях житлової та громадської забудови, за цивільно-правовими договорами. Зрозуміло, що їх мінімальні розміри перевищують розміри земельних ділянок, які переда­ються громадянам безоплатно. Проте максимальні розміри таких ділянок не можуть бути надмірними, особливо при дефіцит­ності земельних площ в умовах житлового будівництва. Тому їх розміри визначаються, наприклад, договором купівлі-продажу і не повинні перевищувати розмірів, які передбачені місто­будівною документацією для індивідуального будівництва житлового будинку та господарських будівель.

Розглядувана земельно-правова норма передбачає можли­вість використання земель житлової та громадської забудови для індивідуального будівництва і на орендованих земельних ділянках. У таких випадках забудова здійснюється на землях державної або комунальної власності відповідно до укладеного та належним чином оформленого договору оренди землі і є тимчасовим видом землекористування. На таких ділянках зводяться тимчасові будівлі та споруди, наприклад, складські приміщення, гаражі тощо. Якщо на земельній ділянці, наданій у довгострокову оренду, ще може мати місце зведення житло­вого будинку та господарських будівель для його обслугову­вання, то на ділянці землі, наданій на умовах короткострокової оренди, навряд чи громадяни будуть зводити капітальні будівлі.

Певними особливостями характеризується право користу­вання чужою земельною ділянкою для забудови (суперфіцій), що передбачено гл. 16-1 ЗК. Так, відповідно до ч. З ст. 102-1 ЗК укладання договорів про надання права користування земель­ною ділянкою для забудови (суперфіцій) здійснюється від­повідно до ЦК з урахуванням вимог ЗК. суперфіцій може виникати також на підставі заповіту, відчужуватися або переноситися в порядку спадкування. Це право може бути припи­нено за рішенням суду у випадках, встановлених законом.

Відповідно до ст. 22 Закону «Про основи містобудування» забудованих земельних ділянок здійснюється після виникнення права власності чи права користування на земельну ділянку та одержання дозволу на виконання будівельних робіт. Отже, пере­дача у власність або надання у користування земельної ділянки передує здійсненню будівництва зазначених об'єктів. Такий висновок відповідає і вимогам ЗК, за яким до завершення відповідного оформлення прав на землю використання земельної ділянки забороняється.

Право на забудову полягає у наданні власнику або користу­вачу земельної ділянки можливості здійснювати на ній у законом встановленому порядку, будівництво об'єктів містобудування, їхперебудову або знесення. Воно надається за рішенням від­повідних органів державної виконавчої влади або місцевого самоврядування. Ухвалення рішень щодо забудови земельної ділянки надає громадянину статусу забудовника, у якого вини­кають певні суб'єктивні права та юридичні обов'язки, на­приклад, право на замовлення будівництва здійснення його погодження тощо.

Однак реалізація права на забудову можлива лише за наяв­ності у суб'єкта дозволу на будівництво та дозволу на вико­нання будівельних робіт. Чинне законодавство зобов'язує осіб, які мають намір здійснити будівництво об'єктів місто­будування, отримати відповідний дозвіл на будівництво. Про­цедура отримання такого дозволу передбачена у Законі "Про планування і забудову територій".

Дозвіл на будівництво об'єкта містобудування як адміністративно-правовий акт надається заявникові виконавчим органом відповідної ради або Київською чи Севастопольською міською державною адміністрацією (у разі делегування їм таких повно­важень відповідними радами) протягом 10 дні з дня подання ним письмової заяви. При цьому до заяви фізичної чи юридич­ної особи, заінтересованої в здійсненні будівництва об'єктів містобудування, повинен додаватися документ, що засвідчує право власності чи користування земельною ділянкою. У разі, якщо замовник (забудовник) не є власником, а користувачем земельної ділянки, також подається нотаріально засвідчена згода власника земельної ділянки на забудову цієї ділянки, а якщо ділянка перебуває у користування, — нотаріально засвідчені поди власника та користувача земельної ділянки на її забудову та інші документи та матеріали, визначені регіональними та/ або місцевими правилами забудови.

Підставою для надання дозволу на будівництво є комплекс­ний висновок щодо відповідності запропонованого будівництва містобудівній документації, державним будівельним нормам та місцевим правилам забудови. Правове значення цього дозволу полягає в тому, що особа, яка його отримала, набуває право отримати вихідні дані на проектування, здійснити проектно-вишукувальні роботи та отримати дозвіл на виконання буді­вельних робіт у встановленому порядку.

83. Використання земельних ділянок для кооперативного житлово­го і гаражного будівництва.

Здійснення будівництва у населених пунктах за кооперовані кошти громадян вітчизняному законодавству відоме давно. Створення та функціонування житлових, житлово-будівельних і гаражно-будівельних кооперативів регулювалося урядовими постановами, а також типовими та примірними статутами буді­вельних кооперативів різних видів. На підставі останніх кожний кооператив приймав і реєстрував власний статут, що регулював кооперативні відносини щодо здійснення будівництва та експлуа­тації зведених об'єктів.

Земельні ділянки надавалися кооперативам як юридичним особам лише в користування. Так, відповідно до Примірного статуту кооперативу з будівництва та експлуатації колективних гаражів-стоянок для автомобілів і мотоциклів, що належать громадянам на праві особистої власності, затв. постановою Ради Міністрів Української PCP від 16 жовтня 1962 p., земельні ділянки надавалися таким кооперативам у користування для зведення гаражів — стоянок із покладанням на них обов'язків щодо упорядкування проїздів до гаражів, благоустрою та озеле­нення території тощо. У Примірному статуті житлово-будівель­ного кооперативу, затв. постановою Ради Міністрів УРСР від 30 квітня 1985 р. № 186, передбачене надання таким кооперати­вам земельних ділянок для здійснення ними житлового будів­ництва. Кооперативам, створеним шляхом об'єднання жителів споруджених будинків, земельні ділянки надавалися у постійне користування для обслуговування та експлуатації останніх.

Згідно зі ст. 41 ЗК житлово-будівельним (житловим) і га­ражно-будівельним кооперативам за рішенням органів вико­навчої влади або місцевого самоврядування земельні ділянки для житлового і гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлю­ється відповідно до затвердженої містобудівної документації. Крім цього, кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими договорами. Виходячи із змісту наведеної норми, вона охоплює тільки зазначені в ній види кооперативів, залишаючи без уваги дачні та дачно-будівельні кооперативи, організація і функціонування яких передбачалися попереднім законодавством на землях населених пунктів, які нині вважаються землями житлової та громадської забудови. Аналогічне положення склалося з використанням земельних ділянок садівничими товариствами в межах населених пунктів, які згідно із ЗК у редакції від 13 березня 1992 р. не тільки змовилися , а й перетворилися в садівничі товариства (ст. 5) і садівничі кооперативи (ст. 57) попереднього ЗК.

Більш складним є питання про природу права власності на земельні ділянки, які передані житловим, житлово-будівельним і гаражно-будівельним кооперативам. ЗК передбачає передачу земельних ділянок таким юридичним особам на праві приват­ної власності. Однак у статутах зазначених кооперативів щодо здійснення права володіння, користування і розпорядження об'єктами кооперативної власності, у тому числі земельними ділянками, передбачається колективне і колегіальне прийняття рішень членами кооперативу та його органами управління. Ос­кільки в кооперативах інший спосіб прийняття рішень щодо реалізації права власності суперечить їх юридичній природі, то земельні ділянки, рівно як інші об'єкти, належать їм на праві кооперативної власності.

Проте чинний ЗК не передбачає колективну форму земель­ної власності в кооперативному, акціонерному, корпоративно­му чи якому-небудь іншому виді. Це в свою чергу ускладнює вибір засобів забезпечення охорони та захисту прав на земельні ділянки, які передані у власність зазначених видів коопера­тивів та виконання вимог земельного законодавства при екс­плуатації зведених об'єктів на землях житлової та громадської забудови.

Виходячи зі змісту спеціальної земельно-правової норми, за рішенням органів виконавчої влади або місцевого самовряду­вання житловим, житлово-будівельним і гаражно-будівельним кооперативам, створеним після набрання чинності ЗК, земель­ні ділянки зі складу земель житлової та громадської забудови передаються у власність або надаються в оренду. Порівняння наведеної норми ЗК з іншими земельно-правовими нормами дозволяє дійти висновку про те, що передача зазначених земель­них ділянок новоутвореним кооперативам може здійснюватися лише шляхом їх відведення. Згідно із вимогами ч. 3 ст. 124 ЗК надання земельних ділянок під забудову на орендних умовах може здійснюватися, як за договором оренди землі, (наприклад, для організації тимчасової автостоянки), так за проектами їх відведення, (наприклад, для зведення кооперативом довгостро­кової гаражної будівлі) на землях житлової та громадської забудови, що знаходяться в запасі. Відповідно, орендне земле­користування у таких випадках може бути короткостроковим або довгостроковим.